Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

ні з ким не сварилася, щоб аж так…

      – Вона хрещена?

      – Аякже!

      – Ех, шкода, що вона в Америці, тут би я їй за дві секунди зняла… – Ірина замислилась, звівши очі до стелі, і машинально помітила, що побілка потемніла й невдовзі вимагатиме ремонту. – Тоді так. Піди до церкви, візьми три свічки…

      Стіл здригнувся під руками. Похитнувся череп. Сіпнувся язичок свічки. «Кватирку слабко причинила, – приречено подумала Іра. – Зараз як розчахнеться, як дмухне…»

      Вона потрясла головою. У вухах гуло, і гуркотіння наростало; Іра стурбовано торкнулася вух кінчиками пальців.

      Тиск? Зміна погоди?

      – Що це? – запитала вона, суплячись. – Чуєш?

      – Ні, – несподівано боязко відгукнулася клієнтка. – А що?

      – Гуде…

      Землетрус? О, ще…

      ІРА ІРА ІРА ІРА ІРА

      Відьма підстрибнула на стільці й сильніше потерла вуха:

      – І зараз не чує… те?

      Клієнтка дивилася здивовано. Тим часом низький чужий голос повторював і повторював ім'я відьми, і тонкий звук «і» лунав у його виконанні басовитим ревом.

      Стіл трясся, і череп нестримно їхав до його краю. Вогник свічки застрибав і згас. Ірина підхопилася, перекинувши стілець; тривалий біль пронизав уздовж хребта, розтікся по руках і ногах. Ніколи в житті вона не знала таких конвульсій, ніколи її так не корчило.

      ІРА! ІРА!

      – Hi! – заволала вона, в паніці забувши, що повинна мати владу над демонами. – Щезни! Ні! Мамочко! Матусю! Поможіть!

      Ніхто не допоміг. Ірина впала на підлогу, вхопилася за край скатертини, ніби намагаючись за неї втриматися. Повз лице пробігли запилюжені чобітки зі збитими каблуками, грюкнули двері, і сліду клієнтки не було; Іра корчилася, стукаючи п'ятами по паркету, права туфля злетіла з ноги. Череп звалився з краю стола, стукнув по лобі й пострибав у темний куток.

      – Помо…

      І все закінчилося раптово. Ущухло гуркотіння. Припинилися корчі. Відчинилися двері, зазирнула Віка:

      – Чого вона… Що з тобою?!

      Ірина сіла. Руки тряслися. Спину заливало потом, губи здалися чужими, коли Іра через силу розтягла їх до вух:

      – Подивися… у мене усмішка не крива?

      – Це що, усмішка?!

      – Це тест на інсульт, – простогнала Іра. – А руки…

      Насилу підвівшись, вона випростала руки перед собою. Долоні тремтіли. Відьма заплющила очі й дотяглася пальцем до кінчика носа.

      – Що з тобою? – Віка допомогла їй підвестися, посадила на стілець. – Вона тебе що, по голові стукнула?

      – Ні, – Іра потерла чоло. – Це череп…

      – Що в тебе з черепом?

      – Не в мене! Череп зі стола впав…

      Вона глибоко зітхнула. І ще раз. І ще.

      – Попустило, – сказала нарешті. – Такий, знаєш, напад… Завари мені чаю, добре?

      Віка ретельно її оглянула. Відтягла повіку. Помацала лоба. Вийшла; Ірина відчинила кватирку, пройшлася кімнатою, із задоволенням помічаючи, що в голові більше не паморочиться, що у вухах не дзвенить,