Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

перед під'їздом із двома вивісками: праворуч – «Нотаріус Попова А. Н.», ліворуч – «Відьма й цілителька Ірина».

      Лікар, серйозний чоловік близько сорока років, був на диво непривітним. Іринин диплом відьми, череп, дбайливо покладений назад на стіл, та інші атрибути професії дратували його неймовірно. Вислухавши плутану Іринину розповідь, він крізь зуби звелів сестрі виміряти тиск, не став слухати белькотіння пацієнтки про те, що вона гіпотонік, і звелів звернутися до фахівця:

      – До невролога. Або до психіатра. Це у вас, схоже, професійне!

      Ірина, змучена й ледь жива, не чула діалогу лікаря й літньої сестри, коли машина від'їжджала від під'їзду:

      – Чого ти так на неї визвірився?

      – У мене теща лікує в такої самої відьми рак шлунка. Уже п'ять років. Добре, що раку в неї нема. А якби був?!

* * *

      Востаннє вона була в церкві півроку тому – одружувався троюрідний племінник, і його мати запросила на вінчання всіх родичів, за списком. Весілля було бучним і людним; принаймні у церкві натовп був, наче в автобусі.

      Сьогодні людей майже не було. У півтемряві горіли свічки.

      Вона зайшла і стала на порозі; подумавши, перехрестилася. Прислухалася до себе; нічого.

      Осмілівши, підійшла ближче до вівтаря. Перехрестилася ще раз. Купила десять воскових свічок, наитонших, і розставила перед іконами, щоразу ревно хрестячись і глибоко вдихаючи запах ладану.

      Нічого не відбувалося.

      «Якби це був… біс, – міркувала вона з острахом, – або… демон, він би мені до храму не дозволив навіть зайти. Мене знов би почало корчити, мучити… А я в храмі, хрещуся, ставлю свічки – і нема ніяких припадків!

      Мені треба до невролога, а не до батюшки. Які біси? Які демони?! Це професійне, лікар правду сказав, але не в тому розумінні, що я відьма, а в тому, що я сама себе випадково загіпнотизувала. Завтра ж запишуся на прийом… А як із Єгиптом? Летіти чи ні? З одного боку, відпочинок мені потрібен…»

      Вона ще раз механічно перехрестилася на ікону.

      «…Відпочинок потрібен, але що, як мене скрутить у літаку?! Ні, треба спочатку поставити діагноз, підлікуватися…»

      Вона встромила запалену свічку в металевий тримач. Тричі перехрестилася. Зітхнула з полегкістю.

      Вийшла на свіже повітря, без упину хрестячись і всміхаючись. Щедро роздала милостиню.

      Бабусі дивилися на неї, мов на святу.

* * *

      Вона жила сама, квартиру винаймала, готувала рідко. А сьогодні апетит узагалі зник; Ірина вийняла з холодильника стосик заморожених сирників, подивилася на нього, сховала назад. Дістала пакет кефіру, заварила чай і вляглася перед телевізором.

      Спершу захопилася серіалом. А потім потихеньку стала засинати.

      Злипалися очі. Треба було встати, вмитися, перевдягтися, намастити лице кремом, розстелити ліжко; вона лежала, розуміючи, що зараз не встане. Нарешті відпустив нервовий дрож, нарешті так добре, так спокійно… От тільки щось деренчить у телевізорі…

      Не встаючи, вона дотяглася до пульта. Натисла червону кнопку; припинили бурмотіти диктори новин.