Говори, серце, не мовчи. Жанна Куява

руки, ніяка то не цятка, роздумую) виглядає і з-під правого рукава жакета.

      Неприємне на вигляд, чомусь висновую.

      Залишившись у кабінеті наодинці, Елла (забула, як її по батькові) не пускає ані пари з вуст. Як, власне, і я. Зрушує тишу хіба молодик – рекламник? айтішник? менеджер? фінансист? економіст? юрист? – він різко розчахує двері й умент їх зачиняє. Начальник, тут же висновую. Когось шукає. Помітила хіба його залисини й височенний зріст: через хату перехилиться й моркву вирве, сказала б тітка Варця, мамина доглядальниця.

      Але ця тиша, розділена на двох, зовсім не лякає. Вона ж бо насправді всуціль заповнена, аж тверда на дотик, об неї можна обпертися, на неї можна схилитися, понадіятися, довіритися їй. Повітря в кабінеті просякнуте тою-таки вірою (теж твердою?) і, звісно, сподіванням, що от і я можу стати частиною великої, крутої компанії, що тут мене нарешті достойно оцінять. (Тьху ти!)

      Скільки таких, як я, сиділо за цим столом, у цих комфортних, заколисувальних кріслах, чекаючи відрадного вердикту? Скільки почули: ми вас беремо? А скільком відмовили?

      Більшості відмовили, звісно. Одиниці тут зосталися й працюють.

      Чому зазвичай обирають людей, а не люди обирають?

      Олена – ніби під копірку Ксенії зроблена, наче з ока її випала. Я аж хіхікаю про себе, бо навіщо аж так копіювати начальницю? Знову напоказ ввічливе знайомство… Але Лютій чогось бракує, порівняно з керівницею. Чого саме? Ніби ж і костюмчик ідеально на ній сидить, і волосся на плечі лягає рівненькою лінією, макіяж грамотно нанесений і губи невиразні (тут у тренді не малювати губ?). Постава теж граційна, вишколена, гордовита, – велика цяця, жодного сумніву. Олена каже, що психологи їхньої компанії опрацювали наші анкети та глибоко-психологічні тести, які ми проходили заздалегідь… (О, я ці двогодинні мудрування, схожі на тестові завдання в виші, гой-гой, як довго пам’ятатиму!) Тож нам зосталося відповісти на кілька її запитань.

      Рекрутерка кладе на стіл два аркуші, мовляв, заповните їх після співбесіди й залишите опрацьовані папери на столі.

      – А поки, Елло Олегівно, скажіть, чого ви очікуєте від посади перекладача в компанії «АтлАс»?

      – Не знаю, – відповідає багачка, і мені чомусь стає за неї лячно: навіщо виявляти свою невпевненість. – Я давно ніде не працювала, – додає вона.

      – Якою є причина вашого звільнення з попередньої роботи?

      – Це – особисте.

      Голос в Елли – як бахрома, зауважую, м’який, легкий, слухняний, але й розсипчастий, якщо можна так сказати, незібраний, не закріплений у щось туге, ніби ниточки тасьми хитаються. Грайлива прикраса будь-якої розмови такий тембр, дозволяю собі легку усмішку.

      – Чи бувало, що ви, прокинувшись уранці, не хотіли йти на роботу? – рівність Олениного голосу вражає. Їй цілковито байдуже до відповідей Елли, вона механічно їх записує, не виражає жодних емоцій, не робить зайвих рухів.

      – Не пригадую такого, – каже Елла.

      – А якщо таке бажання виникне,