Візит до Імператора. Марина и Сергей Дяченко

Мел.

      – Що? – не зрозумів Антон.

      – Цей не підходить.

      – А чим йому не догодив Сашко?!

      Мел знизав плечима:

      – Але ж це він собі обирає гравців, а не ти і не я… Правда?

      І тієї ж миті з’явився Людовик з іншим хлопцем – це був ровесник Антона, зацькований, маслакуватий, у поношеному флотському тільнику.

* * *

      Коли рахунок у новій грі зробився дві тисячі сто вісім – дві тисячі дев’яносто на користь команди Мела, Людовик відклав армійський автомат. Антон ще не бачив вогнемета – але знав, що той неодмінно з’явиться; він знав це, але все одно рвонув до кільця. Знав, що заколотить.

      М’яч був помаранчевий, а вогонь – білий. Якщо дивитись зсередини. Білий, з тонкими чорними рисочками, подібними до кровоносних судин. І Антон біг і горів – довго, декілька довгих секунд.

      У вогні скручувалося листя каштана. І аркушики чиїхось листів – дитячий почерк; й опливали, неначе крижинки, кольорові та чорно-білі фотографії…

      Ось вони з Оленкою на морі. З «сувенірним» видом за плечима.

      Оленка посміхається і обіймає Антона за шию.

      Оленка у тонкому халатику на мокрому тілі.

      Оленка…

      «Мамо! Забери мене з цього табору! Тут нудно, о дев’ятій спати вкладають, і весь час дощ. І вожатий противний. Я чекаю тебе у неділю…»

      Коли Антон зміг відкрити очі, у повітрі все ще відчувався запах горілого. І ноги у кросівках стояли довкола – сірі й сині кросівки; потім зблиснули білі, як шкарлупа від яєць, і білі, як пароплав у далекому морі, великі важкі кросівки випливли звідкись і зупинилися в Антона перед очима

      – Вставай, – сказав Мел.

      Кіптява була всюди. І – запах.

      – Тепер ти маєш уявлення про місце, куди так просився, – сказав Мел на вухо Антону. – Отож, зберись і грай далі.

* * *

      Вода стікала у забрану ґратами діру посеред душової. Хлопці розмовляли упівголоса і косували на Антона з острахом. Новенький – його звали Кирило, сидів навпочіпки, обхопивши руками стрижену голову. Вода була чорна. Кіптява ніяк не відмивалась.

* * *

      – Мел…

      – Що?

      – Я навіть не можу нічого виправити… Нічого повернути. Не можу?

      Мел гмикнув:

      – Ти хочеш, щоб я тебе втішав?

      – Ні, – сказав Антон. – Я просто запитав. Я подумав… Адже важко закинути м’яч під вогнеметом, так?

      – Важко, – погодився Мел.

      Антон відвів погляд. Подивився на свої руки. Долоні були сірі, як попіл.

      – А якщо хтось це зробить? Закине під вогнем?

      Мел деякий час роздивлявся Антона, а потім розреготався:

      – Ти хочеш поторгуватися, чи що? Ні – я тебе правильно зрозумів? Ти маєш намір укласти угоду?

      У нього були рівні гострі зуби. Велика слива на футболці переливалася усіма відтінками синього.

* * *

      Рахунок був п’ять тисяч сто тридцять шість на п’ять тисяч двісті на користь команди Мела. Новачок Кирило грав дуже вдало, але психологічно був слабкий. Кожного разу, коли в спину йому вдаряла черга з автомата, він помирав усерйоз і надовго; його доводилось майже