Візит до Імператора. Марина и Сергей Дяченко

цінували на Заході, хоча майже невідомий, тут, вдома. Будівництво затяглося на чотири роки; рік тому художник відсвяткував нарешті новосілля, кілька місяців щасливо прожив у будинку своєї мрії і помер від інфаркту. Нинішній продавець був його сином, молодик років двадцяти з гаком, одягнений стильно, але недбайло, з дуже вузькими – ненормально вузькими, як на мене, – зіницями.

      Насамперед я з’ясував юридичній бік питання. Підтвердилося, що син дійсно єдиний спадкоємець татуся. Рано вранці в суботу двадцять сьомого жовтня ми вдвох – його машиною – вирушили оцінювати маєток.

      Їхати довелося щось із півтори години. Я подумки відзначив у графі «Відстань»: «далеко». Майбутній клієнт мій нервувався за кермом, голосно шпетив неповоротких, на його думку, водіїв, які не квапилися дати йому дорогу, ривками кидав машину то вправо, то вліво, без потреби порушував правила і різко гальмував – коротше, коли ми спинилися перед смугастим шлагбаумом дачного кооперативу, нерви мої, що на роботі зазвичай подібні до напнутих вітрил, небезпечно напружилися.

      Шлагбаум був піднятий, і, схоже, назавжди. За розбитим вікном будки нікого не було видно. Я зітхнув і подумки відзначив у графі «Охорона»: «передбачається».

      Ми в’їхали на територію кооперативу. З правої сторони тяглася довга і вузька смуга води – чи то затока, чи то чийсь приплив, або просто краєчок болота. Я згадав, що клієнт мій згадував якийсь «пляж» (мабуть, це не тут, заспокоїв я себе).

      Кооператив був дивний – одна довга вулиця. Недобудовані дачі – таких була більшість – чергувалися з низенькими, по вікна врослими в землю сільськими будиночками. Розбиті вікна, провалені дахи, бур’яни, які зустріли осінь на гордій позначці «два метри зросту» – схоже, тут багато років не ступала нога людини.

      «Опель» трясло на вибоїнах.

      – А сусіди тут є? – запитав я клієнта.

      Той знизав плечима:

      – А треба?

      Я здивувався і нічого не сказав. У графі «Під’їзна дорога» подумки відзначив: «погана».

      Призначений до продажу будинок видно було здалеку. Червона черепиця, башточки, флюгери, ковані грати балконів – художник був не дурний пожити – знався на цьому; побачивши садибу, я відчув до нього, небіжчика, щось схоже на заздрість. Нервова дорога, пустирі та вибоїни навколо – все це раптом стало неважливе, точніше, наповнилося іншим змістом: переді мною був не дуже дорогий будинок десь на задвірках, а віддалений від метушні замок, місце усамітнення, оточене дикою природою…

      Поки клієнт заганяв машину в гараж, я стояв посеред просторого двору, вдихав запах листя, що встеляло стилізовані під старовину кам’яні плити, дивився на флюгери і намагався – хоча б приблизно – прикинути ціну всієї цієї пишноти. Ох, це буде вінець моєї ріелторської кар’єри, адже і покупця знайти буде непросто, аж надто кругленькая сума вимальовується…

      Посеред двору була неправильної форми клумба з величезним каменем у центрі. Це звідки ж приперли таку брилу?

      – А це що? – запитав я в клієнта.

      – Фонтан, –