Візит до Імператора. Марина и Сергей Дяченко

яблуко.

      Він про це не знав. Він не відкривав сумку. Він тільки тепер це знав.

      Якби відкрив сумку – це яблуко втримало б його.

* * *

      – Мел…

      – Що?

      Антон зрозумів, що не може сказати фразу, яку приготував. Очі у Мела були темно-зелені, в’язкі, а кросівки білі, наче шкарлупа від яєць.

      – Я жалкую, – вимовив Антон. – Я каюся.

      – У тім, що погано грав?

      – Ні… У тім, що я…

      І замовк.

      – Ну? – ледь помітно підморгнув Мел.

      – Я мерзотник! – майже викрикнув Антон. – Я зрадник…

      – І що? – Мел посміхнувся.

      Антон мовчав.

      – Не має значення, – сказав Мел. – Я тобі не суддя. Зараз у тебе єдине завдання і єдина думка в голові: як би закинути м’яч у кільце. Це єдина розрада, яку я можу тобі запропонувати… І будь задоволений: іншим і така втіха недоступна.

* * *

      Сенс його слів дійшов до Антона набагато пізніше.

      Поле для гри було місцем, що замінювало життя, а душова – аналогом смерті. Символом відчаю.

      Під час гри він думав тільки про м’яч. Тільки про те, як позбутися захисника-опікуна і «запропонувати» себе розігруючому. Як зробити свій пас найточнішим. Як обвести. Як відібрати. Як закинути.

      Буденна загибель, що чатує на нього під час результативного кидка, перестала лякати. Тільки вогнемет, як і раніше, наводив жах, хоча вогнеметами і Людовик, і Мел користувалися досить рідко. На очах у Антона одного разу спалили Сашка, а тоді – Вову. Сам він досі уникав подібної долі.

      Зате в душовій він завжди пам’ятав, що трапилось. У душовій він завжди думав про матір та про червоне яблуко на дні спортивної сумки. Стояв обличчям до мокрих кахлів, слухав, як перемовляються хлопці у кабінках поруч, бачив зелений двір під ногами – і обличчя матері, коли вона дізналась.

      Оленку майже не згадував.

      Вона, напевне, вже народила. А може, минув лише один день… А може – сто років. І там уже нікого немає, нікого, хто його знав. І отже, мати вже вільна від…

      А може, це вже назавжди.

      – Слухай, Сашко…

      – Чого?

      – А що ті козли, в армії… що вони з тобою робили?

      – Відчепись. – Сашко відразу віддалився, похнюпився та спохмурнів.

      – Ти розумієш, – сказав Антон, ковтаючи гарячу воду. – Мене, напевне, ніхто… Я з тих, хто «через жуйку повісився». Тільки не вішався я. Я…

      – Усяк бува, – сказав Сашко. – Он, Славко-молодший також. У нього батько був бізнесменом. Славко у Англії, у коледжі… так йому, бач, набридло. Обрав волю. І ти обрав волю. Ну, і я тут, разом з вами. Через цих козлів.

      – А у тебе мати залишилась?

      Сашко подивився вгору, не мружачись під струменями води, наче очі в нього були скляними:

      – Хоч би справедливість була… А так – ніякої справедливості. Людовик мене поміняє, хай тільки щось… Я йому казав – ви ж про мене все знаєте. Я ж не з жиру, а від відчаю… А він мене – ну то й що…

* * *

      – Що з тобою, Тошо?

      Антон мовчав.

      Ось уже другу гру він відверто саботував. Упускав м’яча. Мазав із