Візит до Імператора. Марина и Сергей Дяченко

зіщулився під гарячим душем:

      – Хрін його знає. Я думаю, що це гірше, ніж тут… Набагато гірше. Той хлопець, який грав з Мелом раніше, – він тепер на загальних підставах.

      – Ти чому мене сукою обзивав? – спитав Антон.

      Сашко покосував недобре:

      – А ти не зрозумів, з понтом справи… Якби ти і далі так грав, як у перші десять хвилин, – тебе б уже тут не було. Було б із тобою зовсім інше.

      Хляскала з душів вода. Лаково виблискували кахлі.

      – А тобі це для чого? – спитав Антон.

      Сашко зітхнув:

      – Люди одне одного підтримувати повинні.

      Поруч перемовлялись інші хлопці. Їхні голоси дивно, як пташині, звучали під мокрим склепінням.

      – Ну, – сказав Антон, щоб перервати мовчання.

      – Ось дивись, – сказав Сашко, потираючи долонями плечі. – Якби навіть хтось із тих козлів ось тут опинився… Я б і то йому добра побажав. Чесно!

      – А що той хлопець зробив? – тихо спитав Антон. – Який на моєму місці грав?

      – Філонив, – неохоче сказав Сашко. – А може, і не філонив. Може, характер такий. Адже він був майстер міжнародного класу… Мел сказав, що він гру не любив. Гру любити – це означає… Ось ти сьогодні двічі закинув. А я лопухнувсь двічі. Ще пару разів лопухнусь – і також на загальних підставах піду…

      – Ні, – швидко сказав Антон.

      Сашко знизав плечима:

      – Ні… Бо наступного разу я не лопухнусь.

      – Але як можна любити отаку гру? – пошепки спитав Антон.

      Сашко сумно посміхнувся:

      – Гра – вона гра і є… Я зі школи у баскетболі. З першого класу. Так, думав, і буду усе життя у баскетболі… А ось із армією… Я в команді ЦСКА не протримався… тренер там один був, скотиняка. І пустили мене… також на загальних підставах. – Сашко зітхнув. – Ось… А ти, якщо розказувати не хочеш – так я ж не чіпаю. Я це так, просто… Побалакати.

      Антон вигнувся, намагаючись дотягтися до середини спини. До того місця, куди увійшов ніж: нічого не було. На дотик – абсолютно гладенька шкіра.

      – Це спочатку моторошно, – сказав Сашко. – А потім – нічого… Втягуєшся. Головне – ні про що не думати. Ось Вовка ваш. У Мела нападники міняються, як підгузки у немовлят… А Вовка тримається. І ти тримайся…

      Дзюрчала вода.

      – Що зараз? – спитав Антон.

      – Грати.

      – Знову? А…

      – Часу-бо немає, – сказав Сашко якось дуже сумно. – Найнеприємніше… часу тут немає. Ні ранку, ні ночі… Нічого. Майданчик і душ. І все. І якщо Людовик дозволить – посидіти у затінку… Але тобі потрібно у Мела питатися. А він, як на мене, зліший.

      Антон згадав, як Людовик витирав ніж об штанину. Мел – зліше?

* * *

      Він пам’ятав зелений двір під ногами, скрип бляшаного козирка, похмуру рішучість когось за щось покарати.

      Себе? Оленку? Матір?

      Весь останній місяць він знаходив і виписував у блокнот вислови великих і просто відомих. Про те, що події мають властивість розвиватися від поганого до найгіршого, або якщо неприємність