Візит до Імператора. Марина и Сергей Дяченко

покликав Мел. – Підійди сюди…

      Антон підійшов. Тінь паркану впала на лице – на мить зробилось легше.

      – Тошо, – сказав Мел. – Я ж на тебе розраховую. Візьми себе в руки, а то, дивись, у мене вже двоє кандидатів на твоє місце у заначці… Зрозумів?

      – Мені б відпочити, – вимовив Антон.

      – Не потрібно тобі відпочивати… Ти в чудовій фізичній формі. Або ти зараз граєш – або відправляєшся куди слід… Зрозумів?

      Антон мовчки кивнув. Повернувся на майданчик, перед ним розступились.

      – Грай, – сказав Сашко благально. – Там — гірше. Повір.

* * *

      Не було ранку. Не було ночі. Ніхто не вкладався спати. Антон лише тепер зрозумів, як це – бути без часу.

      Можливо, вони грали день. А може, тиждень. А може, й рік. М’язи вже не втомлювались – не витримували нерви. Гра ставала більш дедалі напруженішою; фол ішов за фолом, штрафний за штрафним. Супротивники, раніше більш лояльні один до одного, тепер уже сипали образами і навіть намагалися вдарити. Рахунок був тисяча двісті шістдесят чотири – тисяча двісті шістдесят на користь команди Мела. Антон набрав дев’ятсот двадцять шість очок і зробив чотириста п’ять «підборів».

      Здається, Людовик та Мел також піддалися азарту. І також посварилися; вони сиділи, не дивлячись один на одного, і з кожним кидком все стрімкіше розгортали «гонку озброєнь».

      Антон спочатку отримав камінцем по потилиці. Потім дротиком у шию. Потім ножем у спину. Потім стрілою у сонну артерію. Потім під час його кидка пролунав постріл; м’яч прокотився по кільцю і не потрапив туди. Поки Антон лежав на снігу із кулею в попереку, Мел та Людовик влаштували тихі сперечання: Мел стверджував, що суперник вистрелив не у момент кидка, а раніше, а Людовик пропонував йому програвати з гідністю.

      Щоб помститися, Мел також почав стріляти гравців Людовика, причому калібр у нього був наче для полювання на слона. Атакуючого Олега він убив разів сто, а Сашка – двісті сімнадцять разів, причому останнім пострілом розтрощив Сашку голову, і той хвилини зо три лежав під кільцем, перш ніж зміг підвестись.

      – Розібрали гравців! – волав Вова.

      – Не гальмуй! На швидкості! – кричав Сашко.

      Рахунок був тисяча триста дев’яносто шість – тисяча триста дев’яносто вісім на користь команди Людовика, коли Мел витяг вогнемет…

* * *

      Зі стелі зривались краплі – важкі, прозорі й дуже холодні порівняно зі звичайною водою.

      Пара згустилась. Здавалось, що дивишся на світ крізь шкільну вимочку.

      На тілі Сашка не лишилося вже й сліду кіптяви, а він усе тер і тер боки, плечі, спину. Обличчя. Коротко підстрижене волосся.

      – …А буває, соромно зізнатися, – говорив Вова. – Соромно зізнатися людям, яку підлість зробив…

      – Дурість, – виправив, поморщившись, Олег.

      – Підлість, – хрипко озвався Сашко. – Правильно Вован каже.

      – А я з дитбудинку, – зверхньо кинув Олег. – Кому я потрібен?

      – У тебе діти могли бути, – сказав Сашко з докором.

      – А могли й не бути, –