Як не боятися відмов та рушити до мети. Джиа Джианг

був здивований тим, наскільки швидко команда здібних інженерів може створити програмне забезпечення. Ми пройшли через п’ять ітерацій розробки продукту. За три місяці ми створили веб-додаток та додаток для iPhone, що були кумедними й інтуїтивно легкими в користуванні. Ми почали самі використовувати додаток і були здивовані тим, наскільки наше бажання заробляти очки, дотримуючись обіцянок, що ми дали один одному, підвищило нашу продуктивність. Звичайно, коли винахідник любить свій додаток – це одна справа. Значно складніше вийти до зовнішніх споживачів та захопити їх новим додатком у сфері, і так переповненій мобільними додатками. Тисячі додатків запускають щодня, і ми конкурували з ними за увагу споживача. Додаток може не досягти успіху за мить, але я знав, що ми зможемо, якщо матимемо трохи більше часу.

      Однак потрібні були гроші. Із Трейсі ми на той час були одружені вже два роки й дуже заощаджували. Я використав більшу частину наших заощаджень, щоб почати свою справу. У міру того як витрати на персонал та діяльність стали збільшуватися, фонди почали зменшуватись. Якби я вклав більше, ми з Трейсі були б дуже обмеженими у фінансовому плані, особливо зважаючи на новонародженого. Дружина дала мені шість місяців – я мав показати, що справа набирає обертів, щоб наші інвестиції виявилися виправданими.

      За чотири місяці подорожі здалося, що мої молитви будуть почуті. Наш додаток привернув увагу інвестора. Я провів години, готуючи та прописуючи нашу презентацію. Команда репетирувала її знову й знову, наче ми всі готувалися для телевізійного реаліті-шоу Shark Tank. Презентація пройшла якнайкраще. Принаймні так нам здавалося. Після завершення ми потискали руки та вітали одне одного. А далі почалось очікування – найбільш болісне очікування з усіх, які мені випадали.

      Не вперше я напружено чекав, поки інші вирішать мою долю. У п’ятнадцятирічному віці я багато тижнів чекав, доки Посольство Сполучених Штатів у Пекіні вирішить, чи давати мені візу, чи ні, щоб я міг потрапити до США. У сімнадцять чекав, чи запропонує мені стипендію Університет Бріґама Янга, а отже, чи зможу дати собі можливість навчатися самостійно (стипендію я отримав). У двадцять п’ять чекав листа про вступ до бізнес-школи в Дюкському університеті (листа отримав). Коли мені було двадцять вісім, чекав на згоду Трейсі, після того як освідчився їй перед чотирма сотнями студентів (найкраще «так» у моєму житті). То були дуже напружені моменти, коли прийняті рішення змінювали життя. І я не знаю чому, та за рівнем тривоги вони блідли, як порівняти з очікуванням на рішення щодо інвестиції.

      Я досі вірив, що моя доля була стати видатним підприємцем. Але в мене залишалося тільки два місяці, щоб зберегти свою мрію, і ці інвестиції здавалися справжнім порятунком. Вони були настільки потрібними, що я п’ять разів бачив сон про те, як дістаю згоду інвестора, і щоразу прокидався переконаний, що здобув підтримку. Я чітко пам’ятаю, як у цих снах телефонував дружині