.
Читать онлайн.
Коли я вийшов з машини, то подумав, чи не дивився хтось з-поза штор на химерне видовище, що відкрилося перед ним: дорослий чоловік у футбольних щитках і бутсах, з футбольним м’ячем в одній руці та з iPhone’ом, на який він себе знімав, у іншій. «Ну, ця спроба трохи більш ризикована, – сказав я в камеру. – Попрошу незнайому людину пустити мене до себе на заднє подвір’я, щоб пограти там у футбол. Поглянемо, що станеться».
Підходячи до дверей, я відчував, як гупає моє серце. Опале листя хрускотіло під бутсами, на гілках дерев, що росли неподалік, каркали ворони. Атмосфера була зловісною, як на початку фільмів жахів. Доріжка до дверей будинку здавалася найдовшою у світі.
Нарешті діставшись дверей, я обережно постукав, побоюючись, що якщо стукатиму надто гучно, то мої наміри можуть неправильно зрозуміти. Ніхто не відповів. Я постукав іще раз, трохи сильніше. Знову відповіді не було. Тільки тоді побачив дзвінок. Я натиснув на кнопку. За мить двері відчинилися.
Переді мною стояв рослий чоловік років сорока, у сірій футболці з гігантським прапором Техасу. З його вітальні долинали голоси футбольних1 коментаторів і слабкий шум трибун. Як я згодом дізнався, чоловіка звали Скот. Він, як і багато інших техасців, був відданим уболівальником команди Dallas Cowboys, і я постукав саме тоді, коли гра між Dallas Cowboys і Cleveland Browns перейшла в додатковий час.
– Привіт! – сказав я, намагаючись якомога найкраще наслідувати техаський говір та збираючись із духом. – Як гадаєте, чи зможете ви сфотографувати мою гру у футбол на вашому подвір’ї?
Очі чоловіка на мить звузилися. Відтак він поглянув на мої бутси.
– Гратимете у футбол на моєму подвір’ї? – повторив він повільно.
– Це… е… для особливого проекту, – мовив я.
Після паузи, що, здавалося, тривала хвилину, але, напевно, була не довшою, ніж кілька секунд, уболівальник Dallas Cowboys подивився мені в очі й відповів…
Розділ 1
Знайомство з відмовою
Ви, напевно, хочете дізнатися, чому я стояв у дверях того чоловіка й що мав на увазі, коли говорив про «особливий проект». Я опановував нову стратегію продажів? Випробовував себе? Проводив соціальний експеримент? Насправді всього потроху. То була частина моєї стоденної подорожі, мета якої – здолати страх перед відмовами; подорожі, завдяки якій я поглянув на бізнес та людство по-новому; подорожі, що дала мені інструменти, котрі допоможуть стати кращим майже в усьому. Кинувши собі виклик, шукаючи відмови знову й знову, я почав дивитися на відмови – і навіть на довколишній світ – зовсім по-іншому. Ця подорож змінила моє життя, і я сподіваюсь, що коли ви про неї прочитаєте, то ваше життя також зміниться.
Однак перед тим, як розповісти, що сталося далі, я, напевно, маю трохи повернутися назад – на самісінький початок.
Було 4 липня 2012 року, саме після заходу сонця. Тисячі людей зібрались у нашому місцевому громадському парку в очікуванні салюту на честь Дня Незалежності. Моя дружина Трейсі сиділа на ковдрі поруч зі мною й гладила свій живіт. Вона була на восьмому місяці вагітності, чекала нашого первістка. Довкола бігали діти з фрісбі та морозивом, родини розпаковували кошики для пікніків, було чутно дзенькання пляшок пива, повітря повнилося сміхом. Усі здавалися такими щасливими, втішалися радощами літа.
Усі, окрім мене.
Багато в чому я був утіленням «американської мрії». Уже в тридцять я мав надійну роботу з шестизначним окладом у компанії, що входила до списку Fortune 500. Трейсі та я володіли будинком площею 3700 квадратних футів з видом на ставок. Ми навіть завели золотистого ретривера Джамбо – показового собаку американського передмістя, – і до народження нашого сина залишалося кілька тижнів. До того ж у нас із дружиною були неймовірні стосунки, і не минало жодного дня, коли я не думав, наскільки мені пощастило, що мене кохала така надзвичайна жінка. Іншими словами, я мав бути щасливим від того, як склались обставини. Та правда полягала в тому, що я відчував невимовну муку. Вона не була пов’язана з особистим життям – вона стосувалася професійного.
Я виріс у Пекіні, у Китаї, коли всіх школярів учили бути зразковими працівниками та цеглинами, з яких складається процвітання держави. Але я ніколи не прагнув бути зразковим працівником – у Китаї чи деінде. Натомість із самісінького дитинства я мріяв стати підприємцем. Тим часом як інші діти займалися спортом чи розважалися відеоіграми, я поглинав біографії Томаса Едісона та Коносуке Мацусіта, засновника Panasonic, шукаючи підказки, які допомогли б мені стати великим інноватором. Коли мені було чотирнадцять, Пекін відвідав Білл Ґейтс – то була перша його подорож до мого рідного міста. І мене захопила історія про те, як він заснував Microsoft. Я викинув усі
Власник будинку, до котрого завітав автор, – уболівальник американського футболу, який американці називають