Як не боятися відмов та рушити до мети. Джиа Джианг

я не вірив, що можу зазнати поразки. Я відчував, що стати підприємцем було моєю долею чи призначенням, а не просто вибором. Ця мета настільки глибоко закарбувалася в моєму серці, що навряд чи я міг би щось із цим зробити, навіть якби захотів.

      Після року в школі та ще шести місяців в Інституті англійської мови для іноземців моя англійська значно покращилася. Був січень 1999-го. Я готувався до вступу в коледж. Досі пам’ятаю мій перший день в Університеті Юти. Мені було всього сімнадцять років. Попередньої ночі лютувала сніжна буря, і територію кампусу повністю вкрило снігом. Досі чую звук моїх кроків – хруп, хруп, хруп — того ранку, коли я йшов по снігу до аудиторії, залишаючи перші сліди того дня. Усесвіт був полем, яке щойно засипало снігом, він був готовий до того, щоб я проклав власний шлях і став наступним великим американським підприємцем-іммігрантом. На моєму боці були молодість, надія та енергія. Усе здавалося можливим.

      Перший шанс здійснити свою підприємницьку мрію мені трапився тоді, коли я ще навчався в коледжі. Роками я постійно думав над новими крутими штуками, які можу створити. Одного дня, гортаючи старий фотоальбом і побачивши на фото себе з роликовою дошкою разом із друзями, я почав думати, наскільки круто було б поєднати тенісні кросівки з роликовими ковзанами. Ось діти й дорослі йдуть, а наступної миті вже ковзають зі своїми друзями. Світ навколо перетвориться на велетенський ролердром, і щастя буде повсюди!

      Захоплений, я дістав свій зошит і почав замальовувати різноманітні способи, за допомогою яких можна функціонально пристосувати колеса до взуття. Мені настільки сподобалась ідея, що я навіть створив справжнє креслення, яке можна було подати разом з майбутньою заявкою на патент. Я витратив на це всі вихідні, а коли закінчив, то почувався так, наче створив Мону Лізу.

      Звичайно, це, може, і не найбільш революційна ідея, що її бачив світ. Але то була моя ідея, і вона могла перетворитися на винахід, з якого почнеться моя підприємницька діяльність.

      У Сан-Дієго жив мій дядько – батьків молодший брат, – до якого я ставився з величезною пошаною. Якщо мої батьки були надто поблажливими, то дядько – дуже суворим і вимогливим, через що я чомусь іще більше прагнув дістати його схвалення. Якщо чесно, коли я був дитиною, то боявся його. Але завжди знав, що він піклується про мене й бажає мені успіху. Після того як я переїхав до Сполучених Штатів, ми стали навіть ще ближчими і я вважав його майже другим батьком, а пізніше назвав на його честь свого сина. Я завше відчував більшу певність у собі, якщо йому подобалися мої ідеї та мій вибір. Отож, надіслав йому копію своїх малюнків і, сподіваючись на схвалення, з нетерпінням чекав його реакції на «взуття з колесами».

      Уявіть моє розчарування, коли замість підтримки я отримав словесного ляпаса. Дядько вважав мою ідею дурною й насварив мене за те, що я займаюся настільки надуманими речами в той час, коли маю зосередитися на навчанні