Сонце також зірка. Никола Юн

не чув, як вона пропонує йому пельмені. Вдає, що мене не існує.

      Він майже обдурив мене, поки я не глянув на його руки. Вони стиснулися у кулаки й видали правду. Він почув і зрозумів. Вона могла назвати його епічним довбойобом, іграшковим членом з яйцями, і це було б краще, ніж сказати мені не бути таким, як він. Усе моє життя вона говорила протилежне. «Чому ти не можеш бути таким, як твій брат?» Такий поворот фортуни пішов не на користь нам обом.

      Чарлі дістає з шафки склянку й наповнює її водою з крана. Він п’є водопровідну воду, аби допекти мамі. Вона відкриває рота, щоб сказати звичайне «Ні. Пий відфільтровану», але мовчить. Чарлі вихиляє склянку трьома швидкими ковтками й повертає її, не прополоскавши, до шафки. Він іде й залишає дверцята шафки відчиненими.

      – Умма3, дай йому спокій, – кажу я мамі, коли Чарлі йде. Я розлючений на нього й через нього. Мої батьки не зупиняються у своїй безжальній критиці. Я можу лише уявити, як паскудно йому працювати цілий день у крамниці з батьком. Закладаюся, що тато дорікає йому між усмішками до покупців і відповідями на їхні запитання про накладні пасма, олію чайного дерева та догляд за хімічно пошкодженим волоссям (мої батьки – власники спеціалізованого косметичного магазину, де продаються товари для догляду за волоссям чорношкірих. Він називається «Догляд за чорним волоссям»).

      Мама відкриває пароварку, щоб глянути, чи зварилися пельмені. Від пари її окуляри затуманюються. У дитинстві я сміявся з цього, а вона робила так, щоб окуляри запотіли якомога сильніше, і вдавала, що не бачить мене. Тепер вона просто знімає їх і протирає рушником.

      – Що відбувається з твоїм братом? Чому він схибив? Він ніколи не давав маху.

      Без окулярів вона видається молодшою, симпатичнішою. Чи не збочення вважати свою маму симпатичною? Можливо. Упевнений, що таке ніколи не спадало на думку Чарлі. Усі його дівчата (разом шість) були дуже милими, трохи кругловидими білими панночками з білявим волоссям і блакитними очима.

      Ні, брешу. Була одна дівчина, Аманда. Остання, з якою він зустрічався у школі до університету.

      Вона мала зелені очі.

      Мама повертає окуляри на місце й чекає, наче я збираюся відповісти на її питання. Вона ненавидить не знати, що буде далі. Невідомість – її ворог. Гадаю, це тому, що вона зростала у злиднях у Південній Кореї.

      – Він ніколи не хибив. Щось сталося.

      Тепер я ще більше розлючений. Можливо, з Чарльзом не сталося нічого. Можливо, його виперли, бо йому просто не подобається навчання. Можливо, він не хоче бути лікарем. Можливо, він не знає, чого хоче. Можливо, він просто змінився.

      Але в нашій родині нам не дозволено змінюватися. Ми ступили на цей шлях, аби стати лікарями, і зійти з нього неможливо.

      – Вам, хлопцям, тут занадто легко. Америка зробила вас м’якими. – Якби щоразу, коли я чую це, у мене в мозку з’являлася нова звивина, я вже був би бісовим генієм.

      – Ми тут народилися, мамо. Ми завжди були м’якими.

      Вона глузливо посміхається.

      – Що зі співбесідою?

3

Корейською «мама».