Сонце також зірка. Никола Юн

їй. Зателефонуйте Карен Вітні. Вона сказала мені повернутися.

      – Вашу зустріч було призначено на восьму ранку. Зараз 08:05. У неї інший прохач.

      – Будь ласка. Я спізнилася не з власної провини. Вона сказала…

      Секретарчине обличчя напружилося. Хай там що я говоритиму – їй байдуже.

      – Міс Вітні вже приймає іншого відвідувача, – вона промовляє так, наче я не розумію англійської.

      – Зателефонуйте їй! – вимагаю я. Мій голос звучить надто гучно й істерично. Решта присутніх, навіть ті, хто не розмовляє англійською, дивляться на мене. Відчай зрозумілий будь-якою мовою.

      Секретарка киває до охоронця, який стоїть біля дверей. Перш ніж він устигає підійти до мене, відчиняються двері, що ведуть до кімнати перемовин. Дуже високий і худий темношкірий чоловік гукає мене. Він киває до секретарки:

      – Усе гаразд, Мері. Я займуся нею.

      Я швидко проходжу у двері, поки він не передумав. Він не дивиться на мене, лише розвертається і йде низкою коридорів. Я тихо прямую слідом, поки він не зупиняється біля кабінету Карен Вітні.

      – Чекайте тут, – каже він мені й зникає лише на кілька секунд, але повертається з червоною папкою – моїм файлом.

      Ми йдемо черговим коридором, доки, зрештою, не дістаємося до його кабінету.

      – Мене звати Лестер Барнс, – каже він. – Сідайте.

      – Я…

      Він піднімає руку, зупиняючи мене.

      – Усе, що я маю знати – у цьому файлі, – він піднімає папку за ріжок і трясе переді мною. – Зробіть собі послугу й помовчте, доки я читатиму.

      Його стіл такий охайний… Він напевно цим пишається. Набір канцелярського приладдя срібного кольору: тримач для ручки, лоток для вхідних та вихідних паперів, навіть візитниця з вигравіруваними ініціалами. Хто взагалі ще користується візитками? Я простягаю руку, беру одну й кладу до кишені.

      За спиною у нього стоїть висока шафа зі стосами папок, розставлених за кольорами. У кожній – чиєсь життя. Чи справді колір папок такий очевидний, яким здається мені? Мій файл червоного кольору відмови.

      За кілька хвилин він підводить на мене погляд:

      – Чому ви тут?

      – Карен… Міс Вітні сказала мені прийти. Вона була мила зі мною. Вона сказала, що, можливо, для мене щось буде.

      – Карен новенька, – він говорить так, наче це щось пояснює, але я не розумію, що саме. – Останню апеляцію вашої родини було відхилено. Депортація в силі, міс Кінгслі. Ви та ваша родина маєте виїхати сьогодні о десятій годині вечора.

      Він закриває папку й підсовує до мене упаковку серветок, очікуючи, що я заплачу. Але я не плаксійка.

      Я не плакала навіть тоді, коли батько вперше розповів нам про наказ про депортацію, і тоді, коли відхиляли наші апеляції.

      Я не плакала, коли минулої зими дізналася, що мій колишній хлопець Роб зраджує мене.

      Я навіть учора не плакала, коли офіційно прощалася з Бев. Ми обидві кілька місяців знали, що це наближається. Я не плакала, проте все одно це було нелегко. Бев прийшла б сьогодні зі мною, але вона поїхала з