Зловити промінь щастя. Светлана Талан

тяжкою працею в колгоспі, неграмотні, вони хочуть, щоб я, найстарша дочка, мала іншу долю. Тому і не забрали мене зі школи після четвертого класу, щоб я йшла в колгосп на роботу. Вони зробили все, щоб я закінчила школу, стала інтелігенцією, щоб не гнула спину за трудодні, а могла ходити до школи в новеньких туфельках, у чистому одязі. Я навіть не допускаю думки, що може бути, коли я провалюся. Ні, я повинна вступити до інституту. І це має статися цього року, зараз, а не потім.

      …серпня 1954 р

      Не можу навіть повірити у таке щастя! Сьогодні я знайшла своє прізвище у списку тих, хто вступив до інституту! Спершу я не повірила, хоча була майже впевнена, що мене зарахують. Я навіть очі протерла і прочитала своє прізвище ще раз. Серце шалено калатає у грудях, готове їх розірвати, а мені хочеться і сміятися, і плакати водночас від такого щастя. Хіба це не справжнє щастя?! Про цей день я мріяла десять років! Упродовж десяти років я наполегливо, терпляче та вперто йшла до нього. Здійснилося! Збулося! Тепер я справжня студентка! Я житиму в місті, ходитиму на лекції до поважних викладачів. Кожен день наближатиме мене до заповітної мрії – стати вчителькою.

      Валя теж вступила. Тепер ми проведемо разом з нею ще п’ять років.

      Як же гарно на душі! Вона радіє, співає, готова обійняти весь світ, цей прекрасний світ, щасливе майбутнє і все-все-все! Валя чекатиме вечірнього потяга, щоб поїхати додому. А я не можу так довго очікувати. Вийду за місто, зніму туфельки та босоніж побіжу швидше додому. Що зараз для мене п’ятнадцять кілометрів?! Я не пройду їх, пролечу, щоб якнайшвидше сповістити батькам радісну новину. Шкода, що Тьотя не дожила до цього щасливого дня. Вона також раділа б зі мною.

      …вересня 1954 р

      Сьогодні я з Валею знайшла будинок, де можна винайняти кімнату. Адресу нам десь роздобув Петрусь.

      – Там добра господиня, – сказав він. – Не лаятиметься, бо у неї завжди квартирують студентки.

      – А якщо ми їй не сподобаємося? – завагалася я.

      – Щоб ми та не сподобалися? – розсміялася Валя. – Та такі дівчата, як ми, на дорозі не валяються! Чи не так, Петю?

      – Звичайно! – сказав той і подивився на мене якось по-іншому, не так, як завжди.

      Його погляд був повний ніжності та захоплення. Я зовсім знітилася, зашарілася, опустила очі й почервоніла. «Ну, Валюшко, начувайся! – думаю про себе. – Завжди ти ставиш мене у незручне становище».

      – А Ніна? – запитала Валя.

      – Що Ніна?

      – Вона ж твоя сусідка.

      – Ну то й що?

      – Вона прохала знайти житло, щоб жити з нами разом.

      – Якщо Ніна стала студенткою цього ж інституту, то це ще не означає, що вона повинна жити разом з нами, – сказала я невдоволено, бо чомусь не дуже хотілося жити із сусідкою під одним дахом.

      – Дівчата, – Петрусь втрутився у нашу розмову, – не сперечайтеся. Хазяйка гарна, але може прийняти на квартиру лише двох студенток.

      – Ось і добре! – задоволено сказала я, і настрій у мене зразу поліпшився.

      Дійсно, власниця будинку виявилася доброю старенькою. Лідія Максимівна займала