Зловити промінь щастя. Светлана Талан

регоче Петрусь.

      – Ось я тобі… – Маняша показала йому кулака.

      – Що ти? Пожалієшся мамі?

      – І пожаліюся! – відказала Маняша, підводячись.

      Можливо, вони ще б довго сварилися, але раптом задзвонили у селі дзвони. Всі кинули роботу, повернулися в бік села. Там вгорі стояв стовп чорного диму.

      – Пожежа! Хтось горить!

      Люди кинули роботу, побігли в село. І ми втрьох побігли. Дзвони завжди сповіщали про пожежу. Коли дісталися вулиці, де горіла хата, там було повно народу, усі носили з колодязя воду у відрах.

      – Наша, наша хата! – скрикнула Маняша.

      Дійсно, горіло їхнє житло. Як навіжена, забігала Маняша навколо. Вона помітила своїх двох молодших братиків, але матері ніде не було.

      – Де мама? – питалася бідолашна людей, але ніхто жінку не бачив, хоча вона мала бути вдома, бо лише вчора повернулася з лікарні, де лікувала хворе серце. Коли пожежу загасили, на згарищі знайшли обгорілий труп. Скоріше за все, жінці стало зле, коли вона поралася біля печі, тож так і померла з кочергою в руках. Маняша спочатку плакала, потім завмерла, ніби закам’яніла.

      – Я вже ніколи не пожаліюся мамі, – тихо сказала вона, витираючи очі хусткою.

      Після поховання вдови виникло питання, куди подіти дітей? Житла не стало, родичів у них не було. Сусідка згадала, що у неї залишилася адреса двоюрідної сестри батька дітей. Колись, ще до війни, вона приїздила до села в гості з чоловіком, який був військовим. Мати Маняші була неграмотною, тому «генеральша» (як її одразу охрестили в селі) про всяк випадок дала адресу сусідці, і та враз відбила на пошті телеграму в Москву, а наступного дня отримала відповідь: «Скоро приїду». І справді, за кілька днів приїхала «генеральша». Ледь не все село бігало, щоб подивитися на її шовкову сукню в червоні квіточки, яка була стягнена на талії червоним лаковим блискучим паском. А взута вона була в лакові червоні туфлі на підборах з чорною пряжкою. Жінка мала пихатий вигляд, а її фарбовані кучері весь час спадали на лоба та прикривали підмальовані вії. Мені ж запам’ятався запах її парфумів. Від неї незнайомо та приємно пахло.

      Я була поруч з Маняшою, коли жінка кинула зверхній погляд на мою подругу.

      – Я прийняла рішення, – сказала вона, а бідна Маняша від напруження боляче стисла мені руку. – Я заберу тебе у свою родину.

      – Дякувати Богові! – вирвалося у Маняшиної сусідки.

      – Глядітимеш моїх дітей, – продовжила «генеральша». – У мене двоє хлопчиків, а доглядальниці потрібно платити гроші. Ти житимеш у нас, ми будемо тебе годувати та вдягати. Згодна?

      – А братики? – тремтячим голосом запитала Маняша.

      – Я не сонце, щоб усіх відігріти, – сказала жінка. – Вони вже не такі й маленькі, щоб не вижити в дитбудинку.

      Маняша невтішно розплакалася, а за нею тужливо затягли братики. Але що вдієш? Наступного дня дівчина була бліда як крейда, очі червоні від плачу, а в них – страх перед невідомим майбутнім. Щоб не травмувати молодших братиків, які спали у сусідки, Маняша поцілувала їх і тихенько вийшла з хати. Я пішла проводжати подругу до автобусної зупинки. Ми йшли