Зловити промінь щастя. Светлана Талан

новим помешканням, як материна сестра заявила:

      – Я поїду від вас.

      – Коли? Чому? І куди ти поїдеш? – У мами посипалися питання.

      – До Горпини, що живе на кінці села, приїхала її донька з Донбасу.

      – Це та, яка перед війною вийшла заміж за шахтаря та поїхала з дому?

      – Саме так. Я розмовляла з цією жінкою, і вона мені розповіла, що живе у невеличкому шахтарському містечку. Гарно там! І квартири з усіма вигодами дають.

      – І хто тобі її там дасть? – у розмову втрутився батько. – Чекає на тебе квартира з водою та вбиральнею! Жили в тісноті та бідноті, а тепер і хата є, і не голодуємо. Чого тобі тут не вистачає?

      – Хочу іншого життя для своєї доньки. Звичайно, я вам усім вдячна за те, що сприймали мене з донькою як найрідніших людей, але тепер інші часи. Я не хочу, щоб моя дитина на весь вік залишилася працювати в колгоспі та жити в селі.

      – Ти диви яка! – хмикнув батько. – Міською захотілося бути! Руки бруднити набридло! Чи гній почав більше тхнути?

      – Зовсім не так. Доведеться бруднити не лише руки, а й усе тіло, – сказала жінка, – бо я працюватиму шахтаркою.

      – Шахтаркою?! – вирвалося в мене. – Але це неможливо! У нашій соціалістичній країні давно заборонена праця жінок на шахтах!

      – Це вас так вчать у школі, – мовила вона, – але зараз не вистачає чоловічих рук, а шахти повинні працювати, тому й мої, жіночі руки, знадобляться.

      – Це неможливо! – знову палко заперечила я.

      – Там працюють жінки-шахтарки – так мені сказали. І їм надають житло. Тож я збираю речі та від’їжджаю.

      – Коли? – запитала мама.

      – Завтра.

      – Як? Так швидко? А як же Наталія?

      – Я поїду з донькою.

      – О Господи! – У мами покотилися сльози. – Як так можна? Не знаючи куди і як? А якщо там не приймуть тебе на роботу?

      – Кілька днів я зможу пожити у знайомої жінки, потім влаштуюся на роботу, мені дадуть кімнату в гуртожитку, а опісля і свою, окрему квартиру.

      – Гарна казка, – зітхнув батько. – Але завжди добре там, де нас нема. Можливо, хоча б дитину залиш у нас, доки сама влаштуєшся?

      – Ні! – скрикнула Наталія. – Я поїду з мамою!

      Наступного дня ми проводжали їх усією родиною. Материна сестра вклонилася рідному подвір’ю, ніби відчуваючи, що вже ніколи сюди не повернеться.

      А в новій хаті зосталися тільки наші мати з батьком та нас троє. Мені залишалося пожити в батьківській оселі усього рік. По тому я закінчу школу та поїду вчитися…

      Тепер нас називають дітьми війни. Якось це неправильно. Війна вмивається людськими слізьми, живиться тисячами загиблих людей, запиває їх людською кров’ю, йде по кістках, руйнує не лише міста та села, але й душі. Вона жорстока, вона – вбивця, вона – розлучниця, вона відібрала, вкрала та зжерла, нещадно проковтнула наше дитинство. Війна не може мати дітей, але нас чомусь називають дітьми війни…

      Частина друга

      Із мого щоденника

      

      …серпня