Зловити промінь щастя. Светлана Талан

на якому розмістився оркестр. Ми стояли, зачаровані музикою, бо ніколи подібного не чули, навіть тих музичних інструментів не бачили. На звуки оркестру почали підтягатися люди з усіх кінців села. Потім був мітинг, після нього виступали самодіяльні актори з міста. Я ніколи не забуду це свято – перший день нашої перемоги. Скільки ж то радощів було в очах людей! Радощів і смутку, бо ще тривала війна, всі чоловіки були на фронті, і жінки не знали, чи повернуться вони додому, чи ні.

      Що таке смерть, нам було відомо не за чутками, бо зіткнулися з нею ще в ранньому віці.

      У голодний сорок шостий рік у нашому селі з’явилися два нетутешні хлопчики восьми та десяти років. За плечима у них були торбинки з якимись речами. Діти ходили селом та вимінювали домашні речі на харчі. Якось надвечір вони постукали до нашої хати. Привіталися російською мовою. Мати пустила їх досередини.

      – Сідайте, рідненькі, – запропонувала вона. – Відпочиньте.

      – Дякуємо, – відказали ті в один голос та примостилися на ослінці. Сіли, а самі очі продали на стіл, де стояли глиняні полумиски. Там було порожньо.

      – Хто ви? Звідки будете? – запитала мама.

      – Я – Коля, – сказав менший. – А це мій братик Вася. Ми з Москви.

      – Як то?! З самої Москви? – здивувалася мати.

      – Так. Ми жили з татом та мамою. Батька на війні вбито, а мама померла, – розповів Вася. – Родичів у нас нема, то щоб з голоду не померти, ми зібрали татові й мамині речі та й пішли по селах міняти на харчі.

      – І так далеко зайшли, – зітхнула мати.

      – Бо не всюди можна дістати їжу, – по-дорослому сказав Коля. – Люди самі голодні. Голод.

      – І там, у Москві, теж голодно?

      – А звідки ми візьмемо харчі? У дитбудинок не хочемо, тому й мандруємо селами. Усюди люди бідують.

      – Так воно й є. А де ж ви ночуєте?

      – Де прийдеться. Іноді люди пускають переночувати, а коли й у лісі.

      – А далі? Що ви будете робити, коли надворі стане зимно? – допитується мама.

      – Додому повернемося, – серйозно відповів старший братик. – Дорогу туди я знайду.

      – Як то?

      – Люди добрі підкажуть. Тітонько, а вам не потрібна тепла кофтина? Вона майже нова! – Вася швиденько зняв торбинку з плечей.

      – Ні, дитинко, – зітхнула мати. – Нам потрібні харчі.

      – Тоді ми підемо далі, – чи то сказав, чи запитав Вася.

      – Зачекайте. Ніч на порозі. Куди ви підете? Повечеряєте з нами, відпочинете, а завтра вже рушите далі, – сказала мама.

      Ми потіснилися за столом. На вечерю у нас було по вареній картоплині без хліба та компот із грушок-дичок, які ми назбирали в лісі. А щоб він був солодкий, Тьотя натерла цукровий буряк та відварила його у воді. Так званий сироп правив замість цукру, а відварений та віджатий буряк залишили на сніданок. Хлопчики як за себе кинули ті картоплинки, запили компотом, подякували й одразу ж повеселіли. Вони були чимось схожі на нашого Стьопочку – такі ж гарненькі та біляві. Можливо, тому вони швидко з ним потоваришували. Коли старші впоралися надворі та зайшли до хати, то всі троє спали на долівці, обійнявши один