Зловити промінь щастя. Светлана Талан

вкладена навколо голови. Дивлюсь на неї з неприхованим захопленням і думаю: «Все одно ходитиму до школи та гарно вчитимуся, щоб стати такою ж, як Надія Іванівна. І лисин у мене не буде, а виросте така ж довга та блискуча коса».

      – Ну що, Марічко, – каже вчителька, а мені дуже подобається, коли вона так до мене звертається. – Не передумала бути вчителькою?

      – Ну що ви?! Ніколи не передумаю! – відповідаю я.

      Надія Іванівна посадить мене за стіл, а я очі на полиці продала. Там стільки книжок! Як у бібліотеці. Нагодує мене вчителька, ще й книжку якусь цікаву дасть почитати. Лише потім я зрозуміла, що книжки – то був лише привід запросити до себе та дати щось поїсти, бо так просто прийти до Надії Іванівни я соромилася. Іноді мною керував голод, і тоді я рвала квіти, яких було повно насаджено під хатою (добре, що хоч їх податком не обкладали!), та несла букет вчительці. Насправді ж то був привід, щоб вона чимось пригостила. Іноді вчителька мені давала коржика або оладку, а частіше пригощала козячим молоком. Надія Іванівна приїхала до нашого села на роботу. З собою вона привезла невелику валізу з одягом, велику – з книжками, а ще привезла з собою… козу. Молоду вчительку поселили на другому поверсі школи, а козу – у шкільному сараї. Влітку тварина паслася у «панському» саду, а коли приводила козенят, то Надія Іванівна віддавала їх нам на відгодівлю. Усе літо ми випасали та вигодовували козенят і сушили траву на зиму. Коли малюки виростали, ми повинні були одного з них віддати вчительці, другого залишали собі. Якою ж радістю було, коли та коза приводила не двох, а трьох дитинчат!

      На все життя образ Надії Іванівни залишався для мене взірцем краси та душевної доброти.

      Іншим учням було не легше. Деякі діти ходили до школи зовсім пухлі, а дехто навіть не міг до неї дійти, то лежав вдома.

      Ледь дочекалися ми того року весни. Подекуди ще лежав на полях сніг, а люди посунули з лопатами та сапами на поле, де торік вирощували картоплю. Перекопували землю та де-не-де знаходили картоплинки. Вони були після зими мерзлі та гнилі, але все одно їх збирали. Називали таку картоплю «гнилушкою». Спочатку її обмивали, клали у піч та висушували. Потім з неї обдирали шкірку, товкли в ступі та пекли оладки. Наїмося їх, а тоді починаємо блювати.

      По тому з’явилася лобода, яку теж можна було їсти. А там пішли щавель, біла акація, конюшина. Їли все підряд, навіть листя з липи. Все здавалося смачним, бо завжди хотілося їсти.

      Навесні мати ходила на роботу до буртів. Там жінки перебирали картоплю, і їм дозволяли пекти та їсти її, але це можна було робити лише на місці. Мама сама не з’їсть, а сховає картоплю за пазуху та принесе нам додому. Дістає її нам, а вона в сажі, ми похапаємо та їмо. Мати дивиться на нас, посміхається, а у самої на очах сльози. А нам не зрозуміло, що з нею відбувається: ми ж їмо, то чому ж вона плаче?

      Скінчилися жнива. На полях вже був скошений хліб, пройшла погребка і стало майже порожньо, але й тоді не дозволяли збирати колоски, що подекуди залишилися. Та людей голод все одно гнав туди. В основному йшли діти, бо їх можуть лише прогнати, а дорослих