Зловити промінь щастя. Светлана Талан

картини, хочеться плакати за татом, але я лежу тихо.

      Нарешті двері в сінях тихенько заскрипіли. Чи то завірюха так підвиває? Потім прочинилися хатні двері, увірвався холод – відчула на собі, бо спала якраз біля входу на скрині. Але то все неважливо! Головне, що тато повернувся.

      – Тихо! – наказує батько. – Все добре!

      Він швидко обтрушує з кожуха та валянок сніг, ставить кочергу біля печі та кудись у темряві ховає заповітний мішок. Я трохи заспокоїлася, пошепки подякувала Богові за те, що тата не спіймали, і вже зібралася спати, коли у двері гучно загрюкали.

      – Відчиняй! Негайно! – загримів чужий голос знадвору.

      – Господи! Що ж тепер буде?! – зашепотіла перелякана мати.

      – Спокійно, – сказав тато, встаючи з ліжка. – Ви нічого не знаєте. Зрозуміли?

      Закалатало серце в грудях від переляку, аж дихати важко стало. Лежу та прислухаюся. Ось тато відкриває чужим людям двері, вони вриваються до хати, і менші діти починають плакати від страху.

      – Засвіти світло! – наказують чужі дядьки.

      – А що трапилося? – питає батько й запалює лампу.

      – А то ти не знаєш?!

      – Ні.

      – І з хати, хочеш сказати, нікуди не виходив?

      – Та ні ж бо! Ні.

      – А чому ж від буртів до твоєї хати сліди ведуть?

      – Цього не може бути! Богом присягаюся! – божиться бідний батько.

      Чоловік у засніженому кожусі прискіпливо оглядає татові валянки.

      – Кажеш, що з хати не виходив?

      – Так.

      – А чому ж вони у снігу?

      – Не може бути! – стоїть тато на своєму.

      – Ти брешеш! – вже кричить чоловік у кожусі під плач переляканих дітей. – На них ще є краплі від талого снігу.

      – Так то ж я до вітру надвір виходив!

      – До вітру кажеш? Брешеш, сучий потрух! До колгоспного майна руку простягнув? Ось і на кочерзі сира земля видна! Обшукай хату, – наказує він другому чоловікові. – Знайдемо картоплю, що накрав – довго ще своїх цуценят не побачиш!

      Мати не витримує, закриває долонями лице і починає тихенько плакати. «Все, – думаю, – зараз знайдуть мішок з картоплею і заберуть нашого тата до в’язниці».

      Почали вони робити обшук, заглядають усюди, а знайти не можуть. А батько стоїть посеред хати, як з хреста знятий. Скаженіють від злості непрохані гості, добре розуміють, що тато тільки-но повернувся з колгоспного поля, а мішок як крізь землю провалився. Все обшукали, аж спітніли, а картоплі не знайшли.

      – Знаю, що ти крав, – каже чоловік у кожусі. – Знаю напевне!

      – Ви ж самі бачите, що немає в мене картоплі, – запевняє тато. – Якби ж була, то чи не знайшли б ви її? Шукайте, якщо ваша ласка!

      Знову почали чужинці заглядати усюди, а мішка знайти не можуть!

      – Іншого разу знайду, тоді не відкрутишся! – кинув непроханий гість зі злом і вийшов з хати, голосно грюкнувши дверима.

      Усі з полегшенням зітхнули, перехрестилися, подякували Богові. Ще довго не розмовляли, сиділи тихо та все прислухалися: чи не повернуться? Чи, бува, не підслуховують