Заради майбутнього. Макс Кідрук

до обіду надішлю, – і Ярик скинув виклик.

      Попри неприємний осад від розмови, чоловік відчув радість, що камеру вдалося так швидко продати. Він зберіг у контактах номер Фоменка й одразу після того почув тихе шарудіння в кімнаті. Чоловік пройшов із кухні до кімнати і, помалу прочинивши двері, зазирнув досередини. Дружина прокинулася.

      – Уже ранок?

      – Так, – сказав він. – Відкинути штори?

      – Не треба. – Лі прибрала передпліччя від очей, однак затуманений погляд ковзав стіною понад Яриковою головою, і чоловік збагнув, що дружина його не бачить. – Я ще трохи полежу.

      – Звісно. Зробити тобі щось? Хочеш теплого молока? Чаю?

      – Ні, я просто полежу.

      – Добре. – На неї було боляче дивитися. Жмутки пушку на тім’ї та скронях, що залишилися після останньої хіміотерапії, більше нагадували плісняву, а не волосся. – Піду поснідаю.

      Вона мовчки покивала.

      Ярик повернувся на кухню, проте снідати не став. Підступив до вікна, притулився лобом до шибки і, закусивши губу, спостерігав, як край неба наливається блідо-сірим кольором.

7

      Слава Фоменко зателефонував трохи більше ніж за годину. Ярик перед тим, як відповісти, секунд п’ять тупився в телефон і супився.

      – Слухаю.

      – Доброго ранку ще раз! Це знову Славік стосовно камери. Ви ще не відправляли посилку?

      Ярик звів очі на годинник – щойно перевалило за восьму – й спохмурнів. Хотів відповісти щось ущипливе – голос співрозмовника не знати чому викликав відразу, проте стримався.

      – Більшість відділень працює з дев’ятої, я ще не виходив.

      – Чудово! – зрадів Слава. – Бо я тут дещо вичитав.

      – Що?

      – «Нова пошта» стягує за грошовий переказ аж чотири відсотки. А чотири відсотки з дев’яти тисяч гривень – це… це…

      Ярик швидко порахував у голові:

      – Триста шістдесят гривень.

      – Так і є. І це або я маю переплатити, або ви недоотримаєте. Розумієте?

      Ярик замислено мовчав. Слава, витримавши паузу, правив далі:

      – Я не платитиму, ви й так відмовилися зробити знижку, але, здається, і вам ці гроші зайвими не будуть. Так? – Ярик усе ще німував, тож голос у слухавці сухо повторив: – Так же?

      Триста шістдесят гривень – невеликі гроші, проте в Ярика на той момент усього залишалося не більше від двохсот п’ятдесяти.

      – Не будуть, – неохоче погодився він.

      – Я можу перекинути вам гроші на картку, – сказав Слава, – але…

      – Але що?

      – Звідки мені знати, що це не кидалово?

      Ярик забув зачинити двері, затхлий запах зі спальні поволі проникав до кухні.

      – Нізвідки.

      Запах застрягнув у носоглотці, і в голову полізли думки про зруйнований хворобою мозок дружини.

      – Зробімо так: ви надішлете фотоапарат на моє ім’я, але під час оформлення вкажете якийсь «лівий», невідомий мені номер телефону, і платіж поставите невеликий, наприклад, п’ятсот гривень. Далі стежитимете за відправленням на сайті «Нової пошти», і коли воно прибуде на відділення в Житомирі, скинете мені скрін, замалювавши номер накладної. Я тоді