Тримайся за повітря. Марія Ткачівська

хотіли купити дитину? – прямо випалила жінка. – То не до нас.

      У Соломії вдруге висковзнула сумка. Вона витерла в рукав свої змокрілі руки і підвелася із стільця:

      – Я не про це. Може, дитині згодиться… То від Андрія. – Звучало майже резонно.

      – Нам нічого від вас не треба. Дитину ми записали «Богданівна». Більше не приходьте.

      «Я спробувала ще раз глибоко вдихнути цей солодкуватий запах купелі, пелюшок та олійки. Очі потай ковзнули по воді у ванночці, шапочці біля столу і рожевому махровому рушничку, подарувавши їм мовчанку. Мені хотілося якомога швидше втекти звідси. Я знала, це був мій останній у житті божевільний крок. Більше таких не буде».

      – Пробачте.

      У коридорчику було темно. Соломія непомітно поклала згорток з грошима на підвіконня. Жінка замкнула за нею двері. Все!

      7. Пробудження з пристрасті

      …Улянка так і не повернула ляльки…. Бабуся купила іншу… У коротенькому синьому платтячку з вузенькою мережкою і довгим білим волоссям. Ця також казала «мама». Чому ж ніяк не виходила з голови та перша?..

      – Сашку! Я зробила нову зачіску, нафарбувала вії й одягла нову сукню! Гадаєш, даремно старалася?!

      – Ну, що ти, люба! За п’ятнадцять хвилин я – у тебе! Якщо навіть доведеться змінити всі кольори світлофорів та напрямок одностороннього руху!

      «Я потроху відходила від “наркозу” і вирішила плюнути на картання. Що трапилося – те трапилося. Моє заміжжя з Андрієм із самісінького початку було безглуздям. Я боялася, що не встигну спіймати життя за віжки, а довелося виходити на тупиковій станції. Тепер з Андрієм мене поєднували лише штамп у паспорті і кредит. Залишилося дещо збагнути в чоловічій логіці».

      …Хвилини тяглися, як липке місиво, якому годі відчепитися від пальців. Здавалося б, що таке п’ятнадцять хвилин?!

      Соломія підправила вишиту серветку на столику, присунула стару кришталеву вазу, на мить присіла у м’який фотель, та відразу підвелася. Ще раз покрутила серветкою. Ноги прямували то до вікна, то до серванту, то до книжкової шафи. Механічно торкнулася знайомих їй палітурок, мов клавіш. Що важило їй тепер чиєсь життя, приховане за цими сторінками. Сотні томів перечитаної класики такі близькі і такі байдужі… Про свою долю вона не написала б ніколи!

      Старий настінний годинник відчеканював кожну секунду, рятуючи кімнату від тиші. Ніхто, крім сумного Розп’яття, не бачив Соломіїної тривоги.

      За вікном шмигали автомобілі, залишаючи тільки гул, що тягнувся шлейфом за колесами. За ким тяглася і куди зникала Соломіїна думка? Десь туди, де є затишна стріха і тепло, яке треба нести в гніздо, а не виносити.

      «Коли не ходиш у ліс, не остерігаєшся вовків. Я відчувала навколо себе непрохідні хащі. Стояла на пероні життя. Сама-самісінька! Знаєш, через що я досі прощала Андрієві? Через страх перед самотністю. Знала, як, де і коли народився цей страх, та як позбутися його, не могла навчитися впродовж стількох років. Аж тепер зрозуміла, що краще бути самотньою самій, ніж самотніми вдвох».

      Соломія пішла