Тримайся за повітря. Марія Ткачівська

Сашко.

      – Тепер уяви, що ти стрибнув у гречку.

      – Ти що, до відстрілу готуєшся? – полегшено зітхнув Сашко.

      – Готую статтю «Чоловіча логіка очима жінки», – жартувала Соломія.

      – Тоді навіщо тобі мої очі? – уже не намагався вибратися із Соломіїних «нетрів» Сашко.

      – Чотири бачать більше, ніж два. Ти відволікаєшся від суті. Краще скажи, чому чоловіка тягне до іншої жінки, коли у нього вдома класна кобіта, – перепинила його Соломія, заводячи в чагарі нечоловічої розмови.

      – Знала, що запитати. Так, начебто я маю відповідати за гріхи всіх чоловіків.

      – Сашку, я серйозно. Будь ласка.

      – Гаразд, дай подумати. То тільки жінки кажуть, що ми всі однакові. З моєю самобутністю не так швидко зорієнтуєшся… Чого шукає чоловік? Мабуть, свіжого повітря.

      – Я просила бути серйозним.

      – Хіба я жартую? Чоловіки не люблять, коли їх несерйозно сприймають.

      – Гаразд! А ще?

      – Ще не люблять, коли їх повчають і прагнуть змінити. Люблять більше уваги. Бувають інші причини: ревнощі, брак турботи чи… звичка… тисячу інших мотивів, залежно від чоловіка. Соломійко, з тебе був би добрий суддя.

      – А обов’язок? – не відчіплялася Соломія.

      – Як цитує Оксана когось із класиків: «Мені подобається шлюб тим, що закон зобов’язує чоловіка зі мною спати!» Жінки надто багато думають і аналізують. Тому їх частіше болить голова.

      – А як почувається чоловік, коли повертається додому?

      – У мене жодного разу не брали такого інтерв’ю, – Сашко потер лоба. – Як почувається чоловік? Не знаю, як який. Буває, без змін. Іноді нападає «бігунка»… Часом дарує дружині квіти і більше не йде… Йому буває соромно, або ж усе забуває.

      – Забуває? Цікаво побачити такого лева, який «полює» за левицею, щоб витерти її з пам’яті. Пахне Червоною книгою, – не відступала Соломія.

      – Навіщо так високо? – задкував Сашко. – Звичайнісінький хімічний процес, окситоцинова реакція чи надлишок тестостерону. Ось тобі і вся гречка. Кожен окремий випадок – ціла книга. Іноді варто швидше відпускати мотузку, коли знаєш, що кулька все одно тобі не належатиме…

      Соломія дивилася кудись поверх Сашкової голови. Це був погляд у пустку, який розсіював не тільки її думки, але й виривав із цієї розмови у широчінь безміру. Вона бачила перед очима маленьку кольорову кульку, яка зникала у небі.

      – Скажи, Сашку, – похапцем витерла свої роздуми Соломія, – ти коли-небудь зраджував?

      – …було… Якось мені також підвернулася отака собі авантюра чи то одноденний роман. У Болгарії. З керівницею нашої групи.

      Сашко навіть тепер, після стількох літ, чітко бачив перед собою її, зовні звичайнісіньку жінку, нічим не кращу від інших. Звите у хвостик біле волосся, тонкі вигнуті губи, підведені чорним брови та голубі, аж прозорі очі серед густо нафарбованих коротеньких вій. Біла куценька спідничка зі змійкою спереду і тоненька, здається, голуба блузка. На ногах – делікатні «шпильки», на шиї – дрібне намисто, що розсипалося по грудях. Карина, так звали керівницю, попрохала Сашка