Тримайся за повітря. Марія Ткачівська

опоможе втриматися там, де так легко впасти…

      У кохання, як і в війну – легко ввійти, та важко вийти

      Пролог

      «…Мені досі перед очима той вечір. Я скрутилася калачиком на канапі й ніяк не наважувалася погасити світло. Усе, здається, було по-старому: килимок під ногами, голубі фіалки на підвіконні, бабусині патинки біля ліжка, зелений светрик на вішачку, гребінець край дзеркала… Лиш неймовірно холодно. Усе начебто по-старому, але не так, як тоді, коли бабуся була. Була! Кожна цяточка нагадувала про неї… Ставало лячно від порожнечі. Я не знала, у який куток забитися, куди втекти.

      Вдяглася у бабусин зелений светрик, але холод не минав. Страх теж.

      …Сірі вовки вигризли душу. Білі льоди вкрали тепло… Мені здавалося, що стою одна-однісінька на морозі й не можу ступити кроку. І нема вже кому відігріти.

      Я шукала другу половинку ниточки, яка раптово розірвалася. В’яжи-не в’яжи! Натягла на себе ковдру, але нічого не допомагало. Немає нічого страшнішого від самотності. Врешті-решт я поволі підвелася і взяла до рук саморобну полотняну книжечку, яку знайшла перед тим у себе під подушкою. Вона пахла бабусиними руками. Стало тепліше. “Ти писала її для мене, бабусю”. Я торкалася сторінок, мов бабусиних пальців. Бабуся знала, що невдовзі покине мене. Та цього не знала я!

      Дорога Соломійко!

      Пробач, що не можу більше бути поруч. Та щоранку я посилатиму тобі теплого промінчика, щоб ти не запізнювалася до школи.

      Не дозволь хмарці засмучувати твоє личко, і я радітиму за тебе. Не бійся труднощів і не впадай у розпач. Будь сильною і зумій знайти своє щастя.

      Пам’ятай: лише той вартий щастя, хто вміє впізнати його, вибороти і зберегти.

      Ти була й залишаєшся для мене найціннішим скарбом.

      Я завжди любитиму тебе.

      Твоя бабуся

      Несподівано заскрипів замо`к. Я перепинила дихання і втупилася в двері, ховаючи книжечку під светрик.

      Першим зайшов вітчим. Своїм мідним голосом він переполошив тишу:

      – Я казав, що вона тут.

      – Чому ти втекла, доню? – мама глянула на мене з докором. – …Бабусі вже… нема, – зм’якла вона й сіла поруч. – Ходи…

      – Не піду!

      Хіба вони не розуміють, що я не можу і не хочу вийти з цієї спорожнілої кімнати? Навіщо ці набридливі вмовляння? Скоріше б мені виповнилося вісімнадцять! Та хіба я можу змусити землю крутитися швидше?

      Я не знаю, що то за прив’язаність. Відчуваю тільки, що нестерпно хочу чути бабусин голос. Він ніяк не відпускається моєї пам’яті. Затуляю його у вухах, аби не втік. Я хочу, щоб це ліжко, як і досі, було теплим, а кімната – світлою. Хочу, щоб у печі знову потріскував вогник. Хочу, щоб бабуся знову БУЛА. Чому від мене нічого не залежить?!

      Маму я любила, але не вітчима. Йому весь час усе було не так. Саме через нього мама поїхала на Сибір. Я завжди запитувала себе: чому він мене терпіти не може? Чому мама любить його більше, ніж мене? Що я зробила не так? Чи знав хтось про мої картання? Хто знав, того вже нема…

      – Ще теплі, їж, – мама простягла миску з пиріжками.

      – Дякую. Я не голодна, – криво глянула на миску. Воліла не казати нічого.

      – Ти і вчора не їла.

      – Не хочу! – я шубовснула під ковдру й заховала книжечку під подушку.

      Мама розуміла, що в неї нічого не вийде, проте вирішила лягти поруч.

      – Тільки не на бабусине ліжко! – закричала я не своїм голосом. – Воно моє! – Я не знала, що зі мною коїться. Підхопилася на рівні ноги й перегородила мамі шлях. – Тут спатиму я!

      – Хіба я винна в тому, що сталося?

      – Пробач, – я прихилилася до мами і вперше голосно схлипнула.

      Здається, усі спали. Принаймні ніхто не помітив, як я підвелася і вийшла в коридор. Ковзани лежали в закомірку на горішній полиці. Я йшла навіть не на пальчиках. “Хай чують!” Не почули. Я прочинила вікно й вистрибнула. Безпечно й звично, як це часто робила досі.

      Хіба ковзанка знає, що таке самотність?! Тоненькі сталеві леза малювали по-новому долю цього вечора, і завтрашнього теж. Місяць огорнувся білим тонким плетивом, ховаючись від паморозі. Небо вперто тримало у холодній долоні зорі. Може, впаде яка? Стара груша застигла у нерішучості й розпростерла свої сухі покручені пальці мені над головою. Який чужий і холодний сьогодні сад! Яка незвично слизька моя ковзанка! Я присіла на лід, протираючи задубілими пальчиками пружки від ковзанів:

      – Тебе болить? І мене болить! – я послинила пальчик і торкнулася криги. – Гадаєш, стане легше?

      Сіла на коліна і нарешті викотила із серця білу сльозу, яку бачила тільки ковзанка. Єдина, кому я могла довірити свій смуток…»

      Це був перший запис у щоденнику