Тримайся за повітря. Марія Ткачівська

по ній пробіглися. Усі спали: хто на дивані, хто в кріслі. Ніякого будильника. Телефон розривався.

      – Алло! – відповіла сонно Оксана. – Надя? Вдома! Нема? Хвилинку… З-з-здається, ще спить… Дванадцята? Не може бути?!

      На поїзд ледве встигли.

      Два тижні зринули так швидко, наче їх і не було. Масажі, купелі… Декого це втомлює дужче, ніж робота. «Вам потрібно частіше бувати на свіжому повітрі й відпочивати. Та лікування не завдасть шкоди, – згадувала Оксана консультації лікаря. – Важливо вигадати таку пораду, яка підходить усім, дорого обходиться, хоча старезна, як світ!» – підсміхалася Оксана.

      Усе ж подруги повернулися додому свіжими й щасливими. Андрій зустрічав біля потяга з букетом величезних троянд, з такими штоками, начебто не мав на що опертися.

      – Це що, замість костура? – глузувала Оксана.

      – Не збивай апетит! Здається, мій чоловік потрапив у новий «струмінь». Невже квіти? – підсміхнулася Соломія і чмокнула чоловіка в щоку.

      – Значить, нагрішив! – стрельнула Оксана.

      – Навіщо так безсердечно нівечити ініціативу? – видихнув Андрій, піднявши брови. – Моя дружина бозна-коли не давала мені спокою аж два тижні. Варто б віддячити! – він однією рукою обхопив Соломію, а іншою взяв валізу. – А за твоє бовкало, – звернувся він далі до Оксани, – неси свої валізи сама.

      – Я й не збиралася тобі віддавати. Ще втечеш, а потім шукай вітра в полі, – Оксана смикнула за полотняну ручку валізи і демонстративно потягла її за собою.

      – Ти про кого? – почав грати вар’ята Андрій, роззираючись довкола.

      – Он до того в білій футболці з якимось сиромудрим написом, у сірих панталонах та з двома червоними валізами. Та ще й у супроводі двох елегантних дам, що повертаються з оксамитового сезону.

      Андрій, оглянувши перехожих, зупинився на своїй футболці:

      – Ти диви! Який збіг обставин! Усе, як у мене! І дами оксамитові! От тільки щодо напису, то ти – дарма!

      Хіба можна було втриматися від сміху? Андрій узяв у Оксани її валізу й почимчикував наперед, вимальовуючи своєю тінню всілякі викрутаси знесиленого носія. На такі штучки він був неабиякий митець!

      Оксану відвезли першою, а далі – додому! «Яке солодке слово дім», – укотре пересвідчувалася Соломія.

      Ворота як ворота. Ховали за собою сад. Крислате гілля яблуні не знало, що таке загорожа. Воно натрусило зимових зелепуг на асфальт. Соломія зупинилася, піднявши одне.

      – Учора була гроза, майже як улітку, – пояснив Андрій. – Я ще не встиг визбирати.

      – …Гроза!

      Соломія малювала собі вчорашню вересневу зливу. Вона навдивовижу любила громовицю. Соломіїна уява бачила, як розкреслювалося жовтим олівцем небо. Чула гучне витрушування з неба грому. Відчувала на листі, як на власній шкірі, прохолодні важкі краплі, які барабанили по яблуні, стікали струмками по корі, падали безжально на недозрілі яблука і стинали їх, як на полі бою.

      Соломія нахилилася. Вона затисла між долонями маленьку зеленкувату яву свого дитинства. Який то густий, хоч зелений, запах!

      Та