Тримайся за повітря. Марія Ткачівська

пані у високому білому чепчику та свіжовипрасуваному халаті.

      – Глянемо, як почувається сьогодні наш пан Поліщук… Бачу, Андрію Івановичу, ви потроху видужуєте! – Валентина Павлівна розіслала губи в широку усмішку.

      – Коли чоловіка беруть до рук жінки, йому не залишається жодного шансу на самобутність, – всміхнувся Андрій. На його обличчі справді з’явився рум’янець.

      – У вас прекрасна дружина. З отакого стану виходила! Здається, скоро вам можна буде додому. Ще сьогодні – аналізи, а завтра вирішуватимемо.

      – Швидше б! – повеселішала Соломія.

      – Або ти починаєш мене ревнувати, або хочеш спекатися, – кепкував Андрій після того, як за лікаркою зачинилися двері. – Прив’язаність до судна – іноді не тільки клопіт, а й спокій!

      Соломія піймала себе на думці, що він почасти має рацію.

      Стук у двері був таким, начебто хтось торкався їх дуже тоненьким пальчиком. На порозі стояла Галина. Трирічний Сашко підбіг до ліжка і буцнувся татові на живіт.

      – Тільки не так сильно. Татові не можна! – єдине, що встигло прохопитися в Соломії.

      – Хай хлопчик потішиться татом, – зупинила її Галина.

      Соломія відразу звільнила стілець і вийшла в коридор, ледь не зваливши з ніг лікарку, яка саме збиралася ще раз зайти до палати.

      У коридорі купчилися студенти, поправляючи перед обходом білі чепчики й халати. Згадка про навчання трохи привела її до тями. Прийшов час думати й про себе.

      Попередню сесію їй вдалося сяк-так подужати, майже не показуючись в університеті. Шкода закинути навчання. Залишилося півроку до закінчення.

      – А ти як думала! Він іде шляхом найменшого опору, – відкривала Соломії очі Оксана. – Повернеться додому, а далі знову битиме себе в груди, що не спить з дружиною і мріє лише про тебе. А дружині скаже, що з тобою зав’язав. Ще невідомо, чи Галина його прийме.

      – Тільки не це! Я думала, що все вже позаду, – в Соломії на лобі виступив піт.

      – Хто не має проблем, шукає собі ґудза, – не приховувала злості Оксана. – А тобі би клепки не зашкодило! Скидай із себе, поки ще не пізно, чужу ношу. Андрій майже одужав, а тепер – свої двері на засувку і думай про себе, – не вгавала Оксана. – Мені остогидло навідувати тебе в лікарні!

      Насилу Андрія виписали. Соломія впорядкувала його дрібні речі й усе те, що придбала для лікарні. Виписку з історії хвороби видали тільки після обіду. Точніше, в кінці робочого дня. Когось чомусь не було чи щось таке. Однак тепер це не мало значення. Тільки не для Андрія. Він лічив секунди!

      Соломія викликала таксі. Андрій, ще досить блідий і кволий, через силу клигав до виходу. Йому ще зроду не дошкуляло це почуття нестерпної спраги за вільністю: якомога швидше набрати б у легені свіжого повітря й довго-довго не випускати його! Не випускав.

      Трохи недолугий таксист увесь час лаявся на стрічних водіїв (і не тільки), які начебто ніколи не вчилися в школі, не носять окулярів, не знають, що таке машина, і взагалі, кретини, козли і ще деякі екзотичні істоти чи то із зоопарку,