Долаючи тишу. Жіночі історії війни. Марта Гавришко

одягали жіночий одяг, що за звичних обставин здавалося їм принизливим. Тож ця книга показує і те, як війна змінювала гендерні ролі, взаємини між статями й уявлення про «жіноче» і «чоловіче».

Конструювання історій

      Видання складається з історій 27 жінок. Вступом до кожної з них є невелика біограма довідкового характеру, яка дає змогу скласти загальне уявлення про нараторку. Написана на основі інформації, наданої оповідачками, почерпнутої з їхніх архівно-кримінальних справ та інших документів, а також вторинних джерел (книжок, статей). «Тіло» (основна частина) історій має форму мозаїки і складається зі жмутків спогадів жінок, написаних від першої особи. Вони проілюстровані світлинами з домашніх архівів нараторок і їхніми портретними фото, більшість із яких зроблена під час запису інтерв’ю.

      Кожна історія в цій книжці є кінцевим продуктом спільної роботи двох суб’єктів – інтерв’юерки й оповідачки. Інтерв’ю розпочиналося з вільної розповіді жінок про їхній життєвий шлях. Далі їм було запропоновано відповісти на уточнювальні запитання, а також – на низку запитань із заготовленого питальника, поділеного на різні тематичні блоки. Утім такий алгоритм роботи не був імперативним. Окремі жінки відмовлялися від наративної частини, бажаючи одразу перейти до робочого формату «питання-відповідь». Також жінки зберігали за собою виняткове право відмовитися обговорювати певні проблеми, або ж ініціювали розмови на теми, не означені в питальнику. Це давало їм широкий простір для самовираження. Подекуди розповіді жінок виходили за межі об’єкту дослідження. Нерідко до них вкрадалися думки про сучасну політичну ситуацію, окремих політичних гравців, війну на Донбасі, думки про щоденне життя, друзів і близьких. Ці роздуми мали характер інтимних переживань, не призначених для оприлюднення, тому не стали частиною історій у цій книжці.

      Оповідачки знали, що їхні історії зберігатимуться у формі аудіозапису і будуть використані в наукових та просвітницьких цілях. Тож дехто із жінок відчував деяке емоційне напруження, боячись сказати «зайве», «неправильне», «непотрібне». Це виливалося у прохання вимкнути диктофон, стерти окремі шматки розмови, не оприлюднювати певні її уривки чи якусь інформацію в них. Під час запису інтерв’ю доводилося робити паузи (особливо, коли йшлося про «чутливі» теми), повертатися до різних аспектів розмови, щоб з’ясувати окремі деталі і реконструювати події, описувані нараторками, або переконатися в тому, що сказане ними є зрозумілим і правильно інтерпретованим. Викликом також було стимулювати жінок до розповіді про них самих. Було очевидним, що частина жінок не призвичаєна до артикуляції свого досвіду крізь призму особистих переживань, уважаючи його менш значущим порівняно з «великими» політичними подіями чи діяльністю відомих чоловіків – провідників і командирів, яких вони знали в підпіллі. Ми разом намагалися відійти від політичної історії, наповнивши розповіді «простими»