Боротьба за дитину. Франсуаза Дольто

пасажирів насправді й гадки не мають, як дати собі раду в разі аварії потягу. Їх перевозять з одного пункту до іншого просто тому, що в них є посвідчення та гроші. Як і діти, дорослі не дуже вміють пересуватися самостійно, і за найменшої непередбаченої обставини вони так само, як діти, безпорадні. Це позбавляє подорож будь-якої виховної цінності. Так, тріумфальні запевняння посадових осіб, мовляв, «сьогодні в дитини більше шансів бути автономною, ствердити свою незалежність, аніж раніше», ні на чому не ґрунтуються. Навпаки, ми спостерігаємо регресію.

      Дитина може ствердити свою автономію в тому разі, якщо батьки передають їй свої знання… адже все, що стосується пересувань містом, діти знають незгірше за дорослих; вони можуть користуватися автобусом, метро… мало не з трьох років. Але що вдієш, коли дорослі намагаються залишити дитину без просторової свободи, позбавивши її права на ініціативу й на свободу пересування, щоб якомога довше утримувати її під своєю владою? Здається, навіть технічні засоби, які могли б ефективно прислужитися дітям, якби ті були належно проінформовані, якраз обертаються проти дитини через те, що дорослі хочуть зберігати над дітьми свою особисту владу. Вони так інфантилізувалися, що їм потрібні діти, які були б ще інфантильніші, ніж вони самі.

      Небезпечні не так інструменти, якими озброїлося суспільство, як позиція батьків, які, можливо, користуються всіма цими засобами, щоб застрашувати дітей і поширювати на них свою садистичну владу. Сучасні технології можуть водночас утішити їхнє сумління, даючи ілюзію, ніби їхнім дітям більше пощастило, ніж попереднім поколінням: вони, мовляв, мають більше свободи, більше автономії, і врешті-решт це дозволяє батькам, виправдовуючи себе, позбуваючись докорів сумління, чинити на дитину більший тиск. Вирощування дітей у неволі, виховання в тісних рамках – такою є нова виразка так званого цивілізованого суспільства.

      Навчання дитини на стадії «вигодовування» проходить украй погано – тією мірою, якою їжа відповідає чи не відповідає бажанню немовляти. Дитя не питають, чого б воно хотіло від матері, ані чи хоче воно їсти взагалі. Дитина мусить їсти. Якщо вона не їсть «добре», тобто в кількостях, передбачених дорослим, її сварять, немовби вона коїть щось дуже зле. У наших західних суспільствах вона не має навіть права відчувати голод. Водночас людству бракує харчів по всьому світу; тимчасом як дітей у цивілізованих суспільствах примушують переїдати.

      – Якщо не їстимеш, відведу до лікаря на уколи!

      Зрештою, хоч як не віриться, але дітям погрожують, «дресирують» їхнє тіло, щоб воно мало певні потреби, хочуть прищепити не лише потребу в їжі, а й за бажанням дорослого – випорожнення екскрементів.

      Інша погроза: «Ти не виростеш».

      Тут застосовують авторитет лікарів, переконуючи, що натоптування їжею – це обов’язок. Такий обов’язок безглуздий в очах дитини, яка не голодна. Обов’язок дещо збочений.

      Вочевидь, це абсолютно