Боротьба за дитину. Франсуаза Дольто

неї дістати задоволення. Пригадую слова Жиля Вільньова, автогонщика, який загинув на перегонах за Великий приз Канади. Він чимало разів перевертався на своїй машині й відтак заліковував переломи, але й уявити не міг, що може загинути в результаті аварії: «Я ніколи не загину внаслідок нещасного випадку, – сказав він по радіо. – Так, можливо, я ще зазнаю якихось прикрих випадків на дорозі, але що з того? Щоразу після цього я кермую краще, ніж раніше!»

      У нього не було почуття відповідальності за дружину і двох дітей. Це інтерв’ю мені видалося нерозумним, особливо коментар до нього. Того ж дня після інтерв’ю він розбився під час перегонів. Неможливо героїзувати дорослого, який, як батько сім’ї, виявляє таку безвідповідальність. Варто було сказати: «Цей гонщик застрахував життя на значну суму, щоб його діти, незважаючи на загибель батька, дістали освіту завдяки його турботі; він подбав і про дружину: завдяки страховці вона отримає велику суму». Не можна ставити за приклад людину, яка, маючи таку небезпечну роботу, не бажає усвідомлювати наслідки своїх учинків. Власне, у цього гонщика залишилася дитяча свідомість. На позір тут я ніби суперечу сама собі, адже стверджую: що є доброго в Євангелії, то це дух дитинства. Але не дух дитинства для автогонщиків. Інша річ – готовність ризикнути всім заради ідеї, яка послужить іншим. Але ризик цього гонщика не слугував нікому, крім нього самого: бути першим, обійти всіх. Діти й справді не відчувають страху перед тим, чого не знають, адже невідоме їх збуджує: це епістемологічний потяг – народитися знову в новому знанні. Й, урешті, тут закорінюється бажання. Бажання є потягом до нового. Утім, є структура, що з’являється в нашому розумі, коли він стає свідомим: це відповідальність. Почуття належності до соціальної тканини, за яку ми відповідальні: спершу воно притаманне сім’ї, відтак поширюється на всіх, кого ми любимо, а згодом – на все суспільство. Є відповідальність кожного за всіх. І я вважаю, що людина, яка не дійшла цієї стадії еволюції – відповідальності кожного за всіх, – залишилася незавершеним створінням. Її життя не припиняє ставити питання скінченності – воно нерозв’язане. Чи має вона духовну мету, чи, зрештою, мета – дійти до стану трупа? Усе тлінне…

      У цьому, як мені здається, полягає різниця між двома типами людей, як і двома типами психоаналітиків… Я не вважаю, що еволюція людини, позаяк ми з плоті й крові, закінчується кладовищем. Переконана, що тут задіяна телурична, планетарна частина нашого буття. Але хто може мені сказати, чи маю я рацію, чи помиляюся? Гадаю, що є й інша частина, є щось інше, тому що слово не є частиною землі. Слово не є чистою символікою сенсу. Воно стосується чогось іншого, а не просто походить із матеріальних елементів землі; потенціал слова міститься в людському роді, але людина, крім тілесного ефемерного життя на планеті Земля, наділена словом, наділена сенсом. І мені можуть заперечити (і це правда, я не заперечую): «Ви так говорите, бо ви християнка».

      Це