Боротьба за дитину. Франсуаза Дольто

й одного, й іншого; зовсім не досить, що в процесі набуття власного досвіду органи чуття інформують її тіло про те, що приємне, а що неприємне; їй потрібні слова дорослого, пояснення, а не докори і не засудження на кшталт: «Дурненький… Покинь це… Не чіпай цього… Укрийся, а то застудишся…» тощо.

      Її карають, на неї гримають, деколи лупцюють, саме в момент, коли ні з чим не зрівняну користь могла б дати розмова. Наступного разу, коли дитина опиниться в схожій ситуації, їй знову не уникнути прикрощів, бо вона не осмислила небезпеки і її не вважають здатною самостійно гарантувати свою безпеку. Якщо дитина мала прикрий досвід з теплом або холодом, їй не підуть на користь «настанови» дорослих, навіть якщо ті хочуть «уберегти» її від нежитю. Наприклад, коли холодно, дитині не дозволяють гуляти на вулиці, як вона хоче, поки не вдягне теплого пальта; натомість слід, якщо вона наполягає, дати їй вийти в легкому одязі – від цього дитина не помре, зате, коли повернеться з прогулянки замерзла, можна їй сказати: «Ось чому я казала тобі вранці вдягати тепле пальто, воно ж у тебе є». Тепер, коли прийшли перші холоди, вона рано йде до школи й повертається після обіду або ввечері. Тим часом мати не знаходить собі місця, бо дитина не вдяглася тепло. Вони навіть інколи сваряться. Дитину пригнічує материнська турбота – вона здається їй надмірною, подразливою. Якось у неї була можливість відчути на собі цей досвід, коли вона на декілька хвилин вибігла до нужника. Не хотіла вдягати теплий одяг? Як тобі завгодно! Вона вибігла, повернулася, погрілася біля вогню, – але вона спізнала цей досвід на собі, і за два-три рази вона, як мати, уже вдягала шалик, куртку… Вона збагнула, що всі так роблять, що їй наказують одягнутися тепліше, як вона не хоче, не для того, щоб утвердити над нею свою владу, а тому що всі люди підкоряються цій необхідності, а вона така само людина, як інші. Те саме з голодом. З обов’язком їсти, спати. За наших часів дитина не знає, що вона живе за тих само умов, що й усі люди на землі, бо ж її вберігають від цього знання. Її тягнуть за собою, кваплять, оберігають від усього на світі й заважають ставити власні досліди… Як результат – дитина модерної епохи більше не почувається в безпеці!

      Парадокс нашої епохи, що убезпечує від усіляких ризиків: діти й молодь стають дедалі вразливішими, тому що їм бракує досвіду, який зазвичай дістають у повсякденні.

      Усе, що гарантує безпеку, набувають через досвід, а техніку безпеки слід виражати в словах. Це і є ті ключі, яких дитині не дають. Натомість, щоб висловити зрозумілою мовою небезпеки, які чигають на дитину в повсякденному житті, дорослі через засоби масової інформації не перестають розповідати про небезпеки планетарного масштабу. Спочатку для дуже маленького слухача й телеглядача це, можливо, нічого не означає… Але потім, дуже скоро, він зауважує, що диктор постійно говорить про кінець світу, про те, що людство неухильно наближається до катастрофи, про кризу багатих країн, про те, що гроші знецінюються, а майбутнє