Боротьба за дитину. Франсуаза Дольто

сам, і, якщо слуга був тямущий, учив його. Він прислухався, як навчається господар, і переймав усе. Для дівчаток усе складалося інакше, бо вони залишалися на кухні або в комірці для білизни й училися тільки хатньої справи. У п’ятнадцять років їх віддавали заміж. Навчання дівчат, яких забрали з рідної домівки, призначалося для тих, кому випало стати черницею; тоді за їхнє виховання брався пансіон.

      Церква немало доклалася, щоб нав’язати дітям усі гріхи світу й утвердити ідею, буцімто їхня вразливість є підозрілою: малі піддаються впливу злих духів. Хіба вона не вчила й не проголошувала, що навіть хрещення не стирає первородного гріха? Дитина вже народжується з міткою. Вона мічена незграбністю, слабкістю. Її варто стерегтися, якщо не зневажати. А що вона саме така й не інша, то слід її повністю перемінити, щоб уникнути згубної сили, яка охоче заселяється всередині такої легкої здобичі.

      Ритуалом переходу стає перше причастя. Поки не відбулося цієї ініціації, діти майже з усіх прошарків суспільства аж до Другої світової війни в присутності батька не говорили за столом, якщо їх не запитають. Вони не мали права висловитися, якщо їм не дозволяли. Могли тільки слухати інших. То був залишок релігійного виховання їхніх предків. Лише починаючи з моменту, коли їх допускали до вівтаря, вони починали брати участь у розмовах за сімейним столом. До першого причастя святий дух у них не дихав. У 1914 році, коли мені виповнилося чотири з половиною, це відбувалося й у моїй родині. У середовищі «добре вихованих дітей» це тривало до 1939 року.

      Шанування батька було притаманне не лише буржуазним родинам. Навіть у сільських господах діти зверталися до батька на «ви». Тільки на зламі 1960-х років дитина могла за столом урвати дорослого, щоб висловити свою незгоду. У ремісничому та робітничому середовищі все було інакше: підмайстер, навіть не мавши десяти років, їв за одним столом із майстром. Зрештою, краще за інших розвинути свою кмітливість і розуміння життя могли молоді люди, що належали до низів соціальної та економічної структури.

      У буржуазному середовищі треба було чекати підліткового віку, щоб бути допущеним за батьківський стіл. Дитина не їла в той самий час, що й батьки. Вона сідала за стіл у товаристві «мадемуазель», гувернантки, яка керувала трапезою, найчастіше розділяючи її з малечею й навчаючи малюків добрих манер. Сидіти треба рівно, руки мають бути на столі, але в жодному разі не лікті, виделка – у лівиці, ніж – у правиці, і слід їх тримати делікатно, у бік тарілки. Ніколи не можна жувати з роззявленим ротом і тому подібне.

      Із цим подвійним ув’язненням – родинним і шкільним – простір, яким володіє дитина в місті, дедалі звужується. А те, що їй залишається, теж опиняється під замком, обставлене застережними сигналами, позначене заборонами.

      Дорогою до школи сільські діти зберігали за собою деяку свободу ініціативи, вони зустрічали різних людей, вигадували собі ігри. А тепер їх забирає шкільний автобус, позбавляючи будь-яких