Одного разу на Різдво. Джозі Сільвер

його мені як кохання всього її життя.

      Зелені. Очі в нього зелені. Деревний мох – по краях райдужної оболонки, тепле бурштинове золото просочується біля зіниць.

      Але мене вражає зараз не колір його очей, а той погляд, яким він дивиться на мене. Переляканий спалах упізнавання. Голова йде обертом, як від раптового удару. А потім – це відчуття зникає з новим ударом серця, і я все гадаю: може, це величезна сила мого бажання змусила мене уявити, що цей погляд узагалі був.

      – Джеку, – мені нарешті вдається простягнути йому руку. Його звати Джек. – Так приємно вас бачити.

      Він киває. Мінлива напівусмішка майнула на губах.

      – Лорі.

      Я кидаю погляд на Сару, відчуваючи страшенну провину, упевнена, що вона здатна помітити щось недобре. Але подруга просто дивиться на нас, розпливаючись в усмішці, вартій сільського дурника. Боже, благослови дешеве вино.

      Його рука тепла й сильна. Він стискає мою міцно та чемно, скоріш як на діловій зустрічі, ніж на різдвяній вечірці.

      Не знаю, що мені вдіяти із собою. Усе, що б я хотіла зробити, усе буде неправильно. Як і обіцяла, я не кінчила просто на місці, але щось таки відбувається з моїм серцем. Як, у біса, узагалі могла трапитися така довбана клята халепа? Він не може бути Сариним. Він мій. Він мій уже цілий рік.

      – Правда вона чудова?

      Сара поклала руку на мій поперек, підштовхуючи, навіть штовхаючи мене до нього, хоче, щоб ми обійнялися, бо її відчайдушне бажання – ми маємо стати найкращими друзями. Я приголомшена. Джек нервово сміється та крутить очима, йому, очевидно, незручно від Сариної поведінки.

      – Саме така чудова, як ти розповідала, – він погоджується та киває, ніби висловлюючи захоплення новою машиною свого друга. У його погляді, спрямованому на мене, промайнуло щось схоже на прохання про вибачення. Він намагається вибачитися тому, що пам’ятає, чи тому, що Сара поводиться, як підстаркувата тітонька на весіллі?

      – Лорі? – Сара переводить увагу на мене. – Правда ж, він такий самий, до дрібнички, чудовий, як я й розповідала? – Вона сміється, пишаючись ним, – так і мало бути.

      Я киваю. Болісно ковтаю клубок у горлі. Навіть змушую себе розсміятися.

      – Звісно, він такий і є.

      Сара так відчайдушно прагне того, щоб ми один одному сподобалися. Тож Джек послужливо нахиляється й торкається губами моєї щоки.

      – Приємно зустрітися, – каже він. Голос ідеально пасує йому. Прохолодний, упевнений, багатий, насичений ніжною мудрою дотепністю. – Вона весь час про тебе говорить.

      Я знову сміюся, хоча мене трусить.

      – Таке відчуття, ніби я тебе теж знаю.

      А так воно і є. Я відчуваю, ніби знала його завжди. Я хочу повернути обличчя так, щоб зустрітися з ним губами. Я хочу затягти його на одному диханні до моєї кімнати, зачинити двері, сказати, що кохаю його, зірвати одяг та плигнути з ним у ліжко, потонути в ароматі його шкіри – чистому, теплому, мов пахощі літнього лісу.

      Я в пеклі. Я ненавиджу себе. Задля власної безпеки відступаю