Одного разу на Різдво. Джозі Сільвер

що зараз із Сарою, чомусь відчувається зовсім по-іншому. Більш… не знаю. Я тільки знаю, що не хочу, щоб воно швидко колись закінчилося.

      Вона піднімає обличчя та хитає головою:

      – Дві ложечки цукру.

      – Кепкуєш з мене, – сміюся.

      Вона знизує плечима.

      – Я люблю дві ложки цукру. Іноді дві з половиною, якщо під настрій.

      Настрій для чого, питаю я себе. Що може змусити її захотіти більше цукру? Боже, мені справді треба вибиратися з цієї кухні та повертатися в ліжко. Я гадаю, мій мозок лишився десь під подушкою.

      – Насправді, – каже Лорі, встаючи, – не думаю, що мені взагалі зараз хочеться кави.

      Вона обертається до дверей, та я не бачу виразу її втомлених очей. Може, я чимось її образив. Я не знаю. Можливо, вона просто виснажена або її нудить. Бувало, що я справляв на жінок такий ефект.

      Лорі

      – Ну, що ти думаєш?

      Кілька хвилин на четверту, ми із Сарою вмостилися біля світло-блакитного кухонного столу. Наша домівка приведена в більш-менш нормальний стан, і тепер ми обидві тримаємо долонями великі горнятка кави та доїдаємо рештки частування. Ялинка, яку ми затягли сходами нагору кілька днів тому, має такий вигляд, ніби її атакувала зграя котів, але за винятком цього та кількох розбитих келихів ми досить легко відбулися. Я чула, як Джек пішов десь опівдні. Я ганебно провалила спробу триматися на висоті в цій ситуації та крізь жалюзі в спальні спостерігала, мов якийсь маніяк із фільму жахів, як він іде вулицею.

      – Усе минуло нормально, правда? – кажу я, удаючи, що не зрозуміла, про що питає Сара, вигадуючи для себе трохи часу на обдумування.

      Вона розширює очі, ніби думає, що я навмисно її дурю.

      – Ти знаєш, про що я. Що ти думаєш про Джека?

      Отже, почалося. Ледь помітна тріщина з’явилася в наших стосунках, а Сара навіть не підозрює про це. А я мушу придумати, як не дати їй розширюватися, не дозволити перетворитися на широку прірву, куди впадемо ми обидві. Я усвідомлюю: це – один-єдиний шанс, коли я могла б зізнатися; це – єдина можливість, якою я мала б скористатися чи не скористатися. Але Сара дивиться на мене з такою надією. Я до цієї миті навіть не знала, чи достеменно уявляю собі все, що відбувається. Подумки обіцяю собі замовкнути назавжди.

      – Здається, він… милий, – кажу я, свідомо обираючи чемне повсякденне слово для найдивовижнішого чоловіка, якого я колись бачила.

      – Милий? – глузує Сара, – Лорі, милий у твоїх вустах – це оцінка для пухнастих капців, чи – я не знаю – для шоколадних тістечок, чи ще чогось такого.

      Я тихенько сміюся.

      – А знаєш, я страшенно люблю пухнасті капці.

      – І шоколадні тістечка я дуже люблю, але Джек не шоколадний еклер. Він… – Сара мовчить і думає. «Сніжинки на язиці, – хочу підказати я, – чи бульбашки у вінтажному шампані».

      – Дуже милий? – я всміхаюся. – Так краще?

      – Близько навіть не те. Він… він – ріжок із кремом, – вона хтиво сміється, потім замріюється, переводить очі на мене. Та я не думаю, що готова слухати,