Одного разу на Різдво. Джозі Сільвер

закочує очі та видихає повітря, бо теж, мабуть, затамувала подих.

      – Трясця! Хвалити Бога. Хтивий пес. Уявляєш, я його мало не підчепила, коли він ішов.

      Вона має рацію. Молодик, який щойно просунув повз нас, сповнений самозакоханості: тильною стороною долоні він витирав помаду дівчини зі свого рота та манірно й задоволено шкірився дорогою до вбиральні.

      Боже, мені треба ще випити. Я шукаю автобусного хлопця вже три місяці. Або я знайду його якнайшвидше, або мене в реанімацію заберуть.

      Пізніше, повернувшись на Делансі-стрит, ми скидаємо туфлі та валимося на канапу.

      – Я от думаю, – починає Сара, перекочуючись зі свого боку канапи до мене, – оцей новий хлопець на роботі може тобі сподобатися.

      – Я хочу лише автобусного хлопця, – промовляю я мелодраматично, як у костюмному фільмі.

      – А що, коли ти його знайдеш, а він покидьок? – міркує вона. Наші враження в тому барі, очевидно, її добряче струсонули.

      – Гадаєш, мені слід кинути пошуки? – я піднімаю з бильця канапи важку голову та дивлюся на подругу. Вона розводить руками й так і завмирає.

      – Просто кажу, що тобі треба мати аварійний план.

      – На випадок покидька?

      Вона підносить великі пальці, напевно, тому, що підняти голову – надто велике зусилля.

      – Він може виявитися найкращим, супергероєм вищого ґатунку, – каже вона, – або в нього може бути дівчина. О, боронь Боже, Лу, він може навіть бути одруженим.

      Тут мені заціпило горло. Справді заціпило.

      – У жодному разі! – шиплю я у відповідь. – Він самотній, він чудовий, і він десь тут поблизу, чекає, коли я його знайду. Я відчуваю, що воно саме так і є, з усією впевненістю п’яної жінки. Або, може, він навіть сам шукає мене.

      Сара підпирається ліктем та витріщається на мене. Її довгі руді пасма розтріпалися, туш потекла.

      – Я просто кажу, що ти можеш мати нереальні сподівання, і тобі – нам – далі треба діяти обережніше, от і все.

      Я знаю: вона має рацію. У цьому барі в мене ледь серце не стало.

      Ми дивимось одна на одну, а потім вона плескає мене по нозі.

      – Ми його знайдемо, – запевняє. Це такий простий жест солідарності, але від нього в мене клубок у горлі. Усе ж таки я добряче напідпитку.

      – Обіцяєш?

      Вона киває, кладе руки на серце, а з мого горла виривається бурхливе ридання, бо я втомилася, сп’яніла, і ще тому, що іноді не можу згадати обличчя автобусного хлопця й боюся, що забуду, який він має вигляд.

      Сара сідає та витирає мені очі рукавом сорочки.

      – Не плач, Лу, – шепоче вона. – Ми й надалі його шукатимемо, поки не знайдемо.

      Я киваю, відкидаюся на спину та дивлюся на ліпну стелю, яку наш господар обіцяє полагодити, відколи ми перебралися сюди кілька років тому.

      – Ми знайдемо. І він буде ідеальним.

      Вона замовкає, потім непевно змахує гострим пальцем над головою.

      – Краще йому таким бути. Або я виріжу «покидьок» просто тут, у нього на лобі.

      Я киваю. Я ціную її вірність і відповідаю їй тим