Одного разу на Різдво. Джозі Сільвер

їх, і воно таки того варте, бо зараз стоїмо в охайній кімнаті, сповненій світла, яке ллється на свіжі білі стіни з великих старомодних вікон. Це старовинний будинок зі шляхетними обрисами, попри ліплену стелю. Ми додали дешевий килимок, накрили розрізнені меблі покривалами з наших спалень та врешті-решт, гадаю, створили маленьке диво.

      – Бохо-шик, – заявляє Сара.

      – У тебе фарба на волоссі, – я торкаюся своєї маківки, щоб показати, де саме, і, звісно ж, додаю собі ще одну нову пляму.

      – У тебе теж, – сміється вона. Потім дивиться на годинник. – Риба з картоплею?

      У Сари метаболізм, як у коняки. Це одна з улюблених мною рис її характеру, бо дозволяє мені їсти тістечка, не відчуваючи жодної провини. Я киваю, бо теж умираю з голоду.

      – Я піду.

      За півгодини ми «обмиваємо» нашу нову дивовижну вітальню картоплею з рибою, яку їмо з колін, сидячи на канапі.

      – Нам треба кидати роботу та ставати зірками якогось шоу на телебаченні про дизайн оселі, – каже Сара.

      – Ми підірвемо це шоу, – погоджуюсь я. – «Лорі й Сара: новий шанс для ваших дизайнів».

      Вона завмирає, не донісши виделку до рота.

      – «Сара і Лу: новий шанс для дизайну».

      – «Лорі й Сара» звучить краще, – сміюся. – Ти знаєш, що я маю рацію. Бо я старша, тож маю бути на першому місці, це по-чесному.

      Наш старий жарт. Я на кілька місяців старша за Сару й ніколи не втрачаю шансу скористатися своїм статусом. Вона розбризкує пиво, коли я нахиляюся, щоб узяти з підлоги свою пляшку.

      – Обережно, дошки!

      – У мене тут таця, – кажу я поважно.

      Вона нахиляється та розглядає мою імпровізовану тацю: цьогомісячний рекламний буклет із супермаркету.

      – О Боже, Лу, – каже вона повільно, – ми вже користуємося тацею.

      Я похмуро ковтаю.

      – Це означає, що ми маємо постарішати та завести спільних кицьок?

      Вона киває:

      – Боюся, що так.

      – Може, і так, – бурчу я, – моє особисте життя офіційно вмерло.

      Сара скручує свою упаковку від риби з картоплею.

      – Маєш звинувачувати тільки себе, – каже вона.

      Зрозуміла річ, то вона про автобусного хлопця. Тепер він набув майже міфічного статусу, і я вже готова відмовитися від нього. Десять місяців – довгий строк для пошуків геть не знайомої тобі людини, при цьому ані найменшого шансу на те, що він виявиться самотнім, що я йому сподобаюся і що він не маніяк із сокирою. Сара активно доводить свою думку, що я маю рухатися далі, мені потрібно знайти когось іще до того, як я стану бабцею. Знаю, що вона має рацію, але моє серце ще не готове відпустити незнайомця. Те відчуття, коли наші очі зустрілися… У мене такого ніколи в житті не було.

      – Ти вже встигла б усю земну кулю оббігти, відколи його побачила, – каже подруга. – Подумай лишень, скільки досконалих джентльменів через оці твої дії впіймали облизня. А так мала б розповідати онукам у старості казочки про Роберто з Італії та про Влада з Росії.

      – Не збираюся заводити ані дітей, ані внуків. Натомість до скону марно