Одного разу на Різдво. Джозі Сільвер

вже знаю про це, бо Сара налаштувала наше кухонне радіо на його канал, попри те, що почути там Джека можна лише пізно вночі, та й то, коли основного ведучого немає на місці, а цього не трапляється майже ніколи. Але всі десь починають, і, коли чую його голос, я думаю: це лише питання часу, він точно займе гідне місце на радіо. У мене виникає раптове жахливе видіння: він із Сарою – золота телепарочка, такі як Філ і Голлі4, яка сяє з мого телевізора кожного Божого дня, вони сиплють своїми фірмовими жартами, завершують фрази одне одного, виграють кожен приз глядацьких симпатій. Це так реалістично, що я розгубила всі слова і, нарешті, з полегшенням почула, як повертається в замку Сарин ключ.

      – Сонце, я вдома, – гукає вона, брязкаючи дверима так, що трусяться старі віконні рами у вітальні.

      – Ось вона, – кажу я та не відомо чому підскакую. – Піду їй допоможу.

      Я зустрічаю Сару в передпокої та забираю неохолоджене вино.

      – Прийшов Джек. Іди привітайся, а я засуну це до морозильника, щоб трохи охололо.

      Я тікаю на кухню, мріючи теж заховатися до холодильника, скрутитися там калачиком навколо пляшки, за пакетом заморожених ягід, з яких ми робимо смузі, коли відчуваємо, що ось-ось помремо від нестачі вітамінів. Я відкорковую охолоджене заздалегідь вино, наливаю його у два пристойні келихи – мені й Сарі. Джеку не наливаю, бо вже знаю: він більше любить пиво. Мене зігріває те, що я знаю його смаки, що мені не потрібно питати – це ніби малесенький клаптик, нова частинка на строкатій ковдрі нашої близькості. Це зайва думка, але я плекаю її, уявляючи клаптикову ковдру, коли відкриваю пляшку пива для Джека та скидаю з неї корок, потім зачиняю холодильник і притуляюся до нього спиною – у руці мій келих із вином. Наша ковдра ручної роботи, ретельно пошита з тонких, мов павутинка, тканин невимовлених розмов та випадкових поглядів, з’єднаних нитками бажань і мрій, ось вона – чудова, дивовижна, невагома, та, що зігріває нас і захищає від будь-якого болю, ніби вона із криці. Нас? Кого я обдурюю?

      Я знову відпиваю великий ковток вина, зупиняю потік думок та намагаюся спрямувати його в безпечніше річище. Змушую себе уявити цю ковдру на королівському ложі Сари й Джека, у розкішному домі Сари й Джека, в ідеальному житті Сари й Джека. Цей засіб я вже перевіряла. Коли я думаю про нього щось недозволене, то змушую себе перенести той самий образ на них обох, на пару, так, щоб картина була чіткою й упевненою. Не скажу, що воно завжди добре спрацьовує, але я роблю, що можу.

      – Агов, Лу, я тут уже конаю від спраги! – Сара безтурботно сміється та додає: – Не турбуйся про келих для Джека. Він надто простий для нашого п’ятифунтового бухла.

      Хочеться сказати: я знаю, – але мовчу. Я просто підхоплюю Джекове пиво, наповнюю знову свій келих і повертаюся до них у вітальню.

      – Ананас на піці – це все одно, що, ну не знаю, шинка із заварним кремом, вони просто разом не йдуть, – Сара суне два пальці в горло та вирячує очі.

      Джек підбирає той нещасний шматок ананаса, який Сара зневажливо відкинула в куток коробки.

      – Мені одного

4

Зірки ранкової телепрограми, популярної не лише в Британії, але й у США.