Одного разу на Різдво. Джозі Сільвер

виборсався. Яким би поганим не був мій день, я загалом майже впевнена, що мені не доведеться здійснювати аварійну посадку літака, повного вбивць та ґвалтівників, на Лас-Вегас Стрип.

      – Кожному потрібен герой, – кажу я, не звертаючи уваги на те, що Джек вирішив гепнутися на інший кінець канапи, не залишаючи її в повне моє володіння.

      – Так усі дівчата кажуть, – бурмоче він, закотивши свої золотаво-зелені очі.

      – Тьху на тебе! – відстрілююся. – Я готуюся до довгої та блискучої кар’єри автора віршиків для вітальних листівок.

      – У тебе від клієнтів відбою не буде, – шкіриться він. – Скажи щось таке.

      Я сміюся, дивлячись у склянку. Правди ніде діти, вино мені дах підірвало.

      – Принаймні підкажи привід.

      Він зважує можливості. Я чесно сподіваюся, що він не візьме найпростішого й не запросить вітання на Валентинів день.

      – Мій пес помер. Мені потрібна розрада.

      – О, гаразд. Ну… – після коротких роздумів обираю вдалий перший рядок. – Почув про твого собаку. Прийми мої співчуття.

      Я знаю, ти не забудеш, яким він був за життя. – Я виводжу останнє слово з наголосом, особливою інтонацією, сама вражена власною дотепністю, потім продовжую. – І як він тебе любив, а ти його гладив весь час. Так, я дійсно сумую, що пес твій пішов від нас. – Я набираю швидкості до кінця рядка, ми обоє регочемо.

      – Треба мені було пити пиво, а не ці дешеві помиї.

      О, я раптом відчуваю, що поводжуся не як привітна господиня, але можу виправдатися тим, що він заскочив мене зненацька: звідки ж я знала, що він вийде сьогодні із Сариної спальні. Я тільки витягла решту морозива з морозильника та всілася назад на канапу, коли він повернувся.

      – Піди візьми, у холодильнику є.

      Дивлюся, як він виходить з кімнати: довгі тонкі ноги, затягнуті в темні джинси, темно-синя сорочка. Він, очевидно, намагався доступитися до Сари цього вечора, тому й краватка в нього ослаблена. Джек повертається з відкоркованою пляшкою пива, з надією тримаючи в руці ложку.

      – У ресторані до десерту ми не дожили.

      Я заглядаю до банки з морозивом і гадаю, чи дуже шокує його звістка, що я вже злупашила дві третини.

      – З чим воно? – питає він, коли я невпевнено подаю йому банку.

      – Карамель-сутра.

      Ну чого не могла сказати просто «карамель»?

      – Оце так? – він здіймає на мене веселі очі. – Мені треба закинути ногу за голову, щоб його їсти?

      Якби я зараз із ним фліртувала, то, напевно б, запропонувала йому позу собаки чи ще чогось подібного, але я не фліртую, тож лише здіймаю очі та зітхаю, як справжня доросла.

      – Лише в тому випадку, якщо це буде твоє особисте рішення.

      – Я б міг, але джинси порву – це точно.

      – Тоді краще не треба, – кажу, відвернувшись до телевізора. – Це один із моїх улюблених моментів.

      Ми разом дивимося, як Нік Кейдж мужньо захищає жінку-охоронця в літаку, повному засуджених. Джек їсть морозиво, я кручу в руках келих із залишками вина. Я скоріш приємно розслаблена, ніж бурхливо п’яна – такий-от