«Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології. Юлия Буйских

Австро-Угорської та Російської імперій. Утім, питання «традиції» й «традиційності» міфологічної системи вважаю за доцільне розглянути окремо.

      «Традиційна культура» і «вторинна фольклоризація»

      Свого часу з університетських стін я винесла стійке переконання в тому, що «традиція вмирає» і її терміново «необхідно рятувати», здійснюючи виїзди в села, бажано в поліський чи карпатський регіони, що хрестоматійно вважалися «заповідниками», у яких традиція зберігалася в майже незміненій формі. Романтичний флер «традиційної сільської культури», ніби взятий із нотаток вчених-славістів першої половини XIX ст. разом із благородними просвітительськими ідеями «ходіння в народ», оповивав аудиторії, щоб студенти перших років навчання усвідомлювали необхідність знайти та зафіксувати «релікти традиції». У зв’язку з цим Н. Лисюк іронізує, що в українській гуманітаристиці пострадянської доби вкоренилися міфи про «принципову археологічність дисциплін, що вивчають сферу народної духовної культури, про фольклор і народну культуру як суто селянське мистецтво, яке йде в небуття разом із патріархально-селянським укладом і яке слід щонайшвидше дозбирати […]»68. Подібно й О. Прігарін наголошує, що характерна риса таких досліджень «пов’язана з ідеалізацією поля як складу артефактів (скарб)». За його словами, «такі «колекціонери» народного або національного […] мають слабкість у передачі польових даних без належного рівня критики, перевірки на відповідність тощо. Така гіперавтентичність поля сприймається ними як даність, яка не потребує наукової обробки»69.

      З огляду на це я навмисне залапкувала термін «традиційна культура», оскільки така модель є доволі умовною, і в цьому тексті я вживатиму його лише стосовно періоду XIX – початку XX ст. Передусім, як і будь-яка модель, ця, ставши засобом наукових узагальнень, є спрощенням відносно складнішої та динамічнішої дійсності. Я глибоко вірю в те, що сучасним етнологам і антропологам, які виховані в повазі до польових досліджень та респондентів і переконані в поліфонічності поля, не потрібно пояснювати, що подібні узагальнювальні моделі тяжіють до стандартизації нестандартної дійсності – людського досвіду й сприйняття світу, особливо якщо йдеться про такі вразливі й делікатні теми, як релігія, віра та загалом світогляд. За більш ніж десятиріччя польових досліджень в Україні (від першої експедиції у 2007 р.) і Польщі (2015—2017 рр.) я мала змогу переконатися, що релігійність (а з нею і строката система міфологічних вірувань та уявлень), яку я переважно вивчаю, не є заповідником реліктів практик, пережитків чи простором для архаїчних, не підданих сучасним процесам, постав і поведінкових кодів. Релігійна практика не побутує поза перебігом подій, не є експонатом у скансені культури, а навпаки, є елементом щоденної динамічної дійсності. Утім, навіть в академічному середовищі України починаючи

68

Лисюк Н. Постфольклор в Україні. – К.: Агентство «Україна», 2012. – С. 23.

69

Прігарін О. А. Про варіативність польової «поведінки» в етнології: критичний погляд на евристичні можливості // ЕІНЄ. – 2008. – № 26. – С. 73.