«Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології. Юлия Буйских

жіноча роль в язичницькому священнодійстві Обжинок»56, хоча в О. Курило жодного слова про це не написано і немає таких «далекоглядних висновків». Далі Г. Лозко поринає у фантазування без натяку на якусь притомну дослідницьку рефлексію, про що може свідчити такий уривок:

      «Описаний обряд і зовнішність учасників напрочуд схожі на зображення богині на рушниках, голову увінчано великим пишним вінком чи короною з колосся й квітів, симетричність композиції підкреслюють парубки або дружки з обох боків центральної постаті – сакралізованої в даному обрядодійстві особи – цариці, княгині Врожаю. Звернімо також увагу на те, що Перегеня оперезана червоними поясами […] Можемо припустити, що в старовину Перегеню (чи Берегиню) супроводжували вершники, або її саму везли на коні, як це є зображено на багатьох рушниках» 57.

      Про критичне ставлення фахівців до «зображення берегині на рушниках» ішлося вище. Додам лише один визначальний для оцінювання такого типу тексту нюанс: якщо автор використовує праці попередників, перекручуючи їхні інтерпретації й оцінки досліджуваних ними явищ, приписуючи їм власні думки, про жодну наукову цінність не може бути й мови. Тож тексти Г. Лозко можуть розглядатися як «священні» в рамках антропологічного дослідження неорелігії чи субкультури «рідновірства», однак тут абсолютно не йдеться про науковість їхнього контенту. І вже «дрібниці»: чим підкріплені подібні думки авторки, де наукові інтерпретації (а не поетичні описи «давньої богині берегині»), де фаховий аналіз джерел тощо? Усього цього немає, а отже, текст не заслуговує на увагу й сприйняття як серйозна академічна праця.

      Завершуючи розгляд питання, я все ж повернулася до словників, щоб перевірити саму себе й побачити (або не побачити) в них «берегиню». Найбільші очікування покладалися на повний багатотомний академічний словник старослов’янської мови, що почав видаватися в Празі у 1958 році58. Утім, і в ньому я не побачила хоча б щось про «берегиню». А ось уже академічний багатотомний «Словник української мови» (том 1, 1970 р.) визначає «берегиню» як «русалку» з ремаркою «діалектне»:

      «Берегині, і, жін., діал. Русалка. Численні фантастичні істоти, якими східні слов’яни населяли навколишню природу, – Дів, русалки, або берегині, лісовики, водяники і т. ін., – усе це стародавні божества, які уособлювали природу (Нариси стародавньої історії УРСР, 1957, 495)»59.

      Що цікаво: в означеному «Нарисі», який я вже з принципових міркувань не могла не переглянути ретельно, «берегині» не надавалося окремого означення. Так, автори розділу «Культура Київської Русі» В. Богусевич, В. Гончаров та М. Брайчевський зазначали:

      «Стародавньою релігією східних слов’ян був язичеський політеїзм – багатобожжя. Древньоруська міфологія, що відображає їх вірування напередодні християнізації Русі, являла собою напластування різних епох. Найдавнішими

56

Там само.

57

Там само.

58

Slovník jazyka staroslověnského. Lexicon linguae palaeoslovenicae / Hlavní redaktor Josef Kurz. Vyd. 1. Imprint. – Praha: Nakl. Československé akademie věd, 1958.

59

Словник української мови: в 11 томах. Т. 1. – К., 1970. – С. 158.