Убивства за абеткою. Аґата Крісті

із вами.

      Інспектор продовжив:

      – Знаєте, мсьє Пуаро, це гнила справа, гнила справа… Мені це не подобається…

      Перш ніж повернутися в Лондон, ми опитали ще двох чоловіків.

      Перша розмова була з містером Джеймсом Партриджем. Містер Партридж був останнім, хто бачив місіс Ашер живою. Він зробив у неї покупку о 17 : 30.

      Містер Партридж був невисоким чоловіком, працював клерком у банку. Він носив пенсне, був дуже стриманий, строгий на вигляд і надзвичайно точний у висловлюваннях. І мешкав у такому само охайному та доглянутому будиночку, як і він сам.

      – Містер… е-е… Пуаро, – сказав він, поглянувши на картку, яку мій друг передав йому. – Від інспектора Ґлена? Як я можу вам допомогти, містере Пуаро?

      – Я розумію, містере Партридж, що ви були останнім, хто бачив місіс Ашер живою.

      Містер Партридж склав докупи кінчики пальців і подивився на Пуаро так, ніби той був сумнівним банківським чеком.

      – Це дуже суперечливий момент, містере Пуаро, – сказав він. – Багато людей могли зробити покупки в місіс Ашер після мене.

      – Якщо так, то вони не заявили про це.

      Містер Партридж закашляв.

      – Деякі люди, містере Пуаро, не мають почуття громадянського обов’язку.

      Він здивовано поглянув на нас через пенсне.

      – Авжеж, – пробурмотів Пуаро. – Ви, я так розумію, пішли в поліцію за власним бажанням?

      – Звісно, що так. Щойно я почув про цей жахливий випадок, я зрозумів, що моя заява може бути корисною, й пішов у поліцію.

      – Дуже правильна позиція, – урочисто сказав Пуаро. – Може, ви будете такі ласкаві й перекажете мені свою історію?

      – Звісно. Я повертався в цей будинок і рівно о 17 : 30…

      – Вибачте, а звідки ви так точно знали час?

      Містер Партридж трохи роздратувався, що його перервали.

      – Пробив церковний годинник. Я подивився на свій годинник і виявив, що він на хвилину спізнюється. Це було саме перед тим, як я увійшов до крамниці місіс Ашер.

      – Робити покупки там було для вас звичкою?

      – Я робив це доволі часто. Крамниця була по дорозі додому. Тож раз чи двічі на тиждень я мав звичку купувати там дві унції неміцного тютюну «Джон Коттон».

      – Ви взагалі знали місіс Ашер? Щось про її життєву ситуацію чи минуле?

      – Абсолютно нічого. Окрім того, що замовляв покупку чи робив принагідні зауваження про погоду, я ніколи не розмовляв з нею.

      – Ви знали, що вона мала чоловіка-п’яницю, який часто погрожував їй?

      – Ні, я нічого про неї не знав.

      – Однак ви знали її в обличчя. Чи щось у її вигляді було незвичне і вразило вас учора ввечері? Може, вона здавалася чимось схвильованою чи засмученою?

      Містер Партридж задумався.

      – Наскільки я помітив, вона здавалася такою, як і завжди, – відповів він.

      Пуаро підвівся.

      – Дякую вам, містере Партридж, за те, що відповіли на ці запитання. У вас випадково немає довідника «АВС»? Хочу подивитися, коли відправляється потяг у Лондон.

      – На полиці просто за вами,