Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

нового краю – осідку для себе, за ними йшли назирцем і подаль їхні люті вороги-песиголовці з якими мусіли вони, живучи в степах, зводити безнастанні й криваві бої. Однак, лише невеликий гурт тих песиголовців йшов за нашими мандрівниками. Песиголовці боялися напасти на наших, бо ж наші були в переважаючій кількости. Ось так зайшли аж у Карпати. Зайшли в такі дебри й нетри, що годі було вийти з них. Там живуть вони і до нині. Пробували нераз наші предки вислідити їх і прогнати геть з гір, але це не вдалося їм. Потім забули наші про тих песиголовців. Ці песиголовці дуже погані і кровожадні сотворіння. Голови в них котюжі-песячі, звідси й назва їх, а постава трохи людська, а трохи звіряча.

      Вислухав це Лукин, призадумався. Ось ще одна погань-нехар загніздилася у наших горах, про яку досі не чув і не знав. Почав Лукин придумувати, якто би дістатися до тих песеголовців та знищити їх. Та знищити б можна, але спершу треба б йому знайти їхню криївку. Довго думав Лукин над цією справою, але нічого путнього не міг придумати.

      Пішов на Буковину, в село Плоску, до найславнішого знахора у Верховині. Знайшовши його, став випитувати, чи знає він дещо про песиголовців, які загніздилися в Карпатах, та якщо знає, хай йому скаже про їх криївку. Знахор почувши це, подумав троха, покивав головою, підкрутив свій сивий вус, закурив люльку та повторивши кілька разів слово песиголовці, сказав Лукинові прийти до нього на другий тиждень в суботу.

      Ледве діждався Лукин тої суботи – його дуже мучила нетерплячка та непевність. У суботу з-раненька був уже в знахора, а цей сказав йому підождати вечора. Діждався Лукин пізного вечера. Знахор зараз завів його в лісок, що був недалеко за хатою і запалив там ватру. Обходячи її три рази довкола, знахор говорив щось незрозуміле, вимахуючи при цім руками. Нараз бачить Лукин дивні, жєсні, страхітливі сотворіння – песі голови, тіла оброслі шерстю, вишкірені гострі зуби, а в руках луки й стріли. Лукинові стало лячно дивитися на них. Як скоро появилися ці сотворіння, так скоро й позникали.

      «Бачив? – каже знахор до Лукина. – Це були песиголовці! Ти їх хочеш покарати і знищити. На це треба тобі не лише відваги, але й сили та підготовки до бою з ними. Бій з ними буде нелегкий, а смертельний і кривавий. Це я тебе попереджаю так, а ти роби собі як думаєш і як знаєш. Скажу тобі ще одне: Песиголовці знають лише одну зброю – луки і гострі стріли. Та це ще нічого, але вони кусають і рвуть своїми кігтями, що їм попаде. Якщо підійдеш до них, то вони розшарпають тебе зубами й кігтями. Убий ведмедя, здери з нього шкуру і вбери на себе. Це тому, що по-перше, песиголовці бояться ведмедя, а по-друге, як вони почнуть тебе кусати, то крізь ведмежу шкіру не досягнуть твого тіла. Вони живляться сировиною, ватри не знають, однак зимою не мерзнуть, бо оброслі довгою і густою шерстю. В літі живляться різними ягодами і грибами, зимою ж – не-ведмежим м'ясом, бо ведмедів бояться, а вовчого м'яса теж не їдять, бо вовки і котюги їхні побратими. От це все, що я міг тобі сказати про песиголовців. Накінець сказку тобі ще найважніше – де є криївки-сховки, чи то гнізда-лігва песиголовців.