Шалена. Клої Еспозіто

я, витираючи рота тильним боком долоні й облизуючи губи. Це було смачно, дуже смачно.

      Вираз обличчя Бет змінюється. Щоки обвисають. Нижня губа починає закопилюватись…

      З повним ротом торта я припиняю жувати. О ні, що я вже зробила?

      – Алві, ти кришиш на килим.

      Розділ сьомий

      – Алві! Алві! З тобою все гаразд?

      Я, мабуть, задрімала чи завтикала. Ми сидимо в дитячій кімнаті – суцільні вітрильники й паротяги – посеред іграшок і всяких дитячих витребеньок: сповивального столика, ліжечка, полички для взуття з парою блакитних черевичків, блискучих і нових. Рядком виставлено цупкі книжечки. «Перша абетка малюка». Я почуваюсь як у гігантському вікторіанському ляльковому будинку – чужою.

      – Все гаразд? – питає Бет, торкаючись моєї руки.

      Я відсмикую її.

      – Так.

      Ні, все не гаразд. Що вона хоче? Що відбувається? Вона ж запросила мене сюди не в доньки-матері грати. І не на чайну церемонію.

      Ерні всміхається широкою дурною усмішкою, і в кутику його рота напинається бульбашка зі слини.

      – Ґа, ґа, ґа, – каже він, зводячи погляд.

      Я вдивляюся в обличчя свого племінника.

      – Все гаразд, просто…

      Просто що, Алвіно? Просто він схожий на тебе? Я роздивляюся кожну рису його маленького обличчя: мої очі. Мій ніс, мої губи, моє підборіддя. Я б їх і вночі впізнала. Він виглядає точно як я в дитинстві. Він міг би бути моїм сином.

      З моїх нутрощів піднімається біль, наче від свіжого порізу, і я згадую, як пече лікарняний антисептик, як смердить хлоркою, яким порожнім поглядом вдивляється в мене стеля, як душать штори, які там аж надто білі стіни, згадую порожню вазу на тумбочці біля ліжка, крики інших людей, блискучі голки, картонні горщики для блювоти й несамовитий біль, який зводив мене з розуму без ран, але зі слідами укусів на долонях і з кров’ю, кров’ю, кров’ю.

      Вісім років минуло.

      Це вона винна.

      – Просто… він такий гарний, – вичавлюю я нарешті, сама дивуючись.

      Але це правда. Він янголятко. Бет усміхається. Вона знає.

      – Дякую, – каже вона з гордістю, проводячи пальцями по його золотавих кучерях, цілуючи його янгольську голівку. Ернесто прекрасний, як ті дітки-моделі в рекламі в метро, як хлопчик, що спить на тій картині в холі. Великі блакитні очі, наче краплі з океану. Ерні всміхається мені: такий наївний оптимізм властивий лише дітям. Його щічки круглі й рожеві, як зефіринки. Желейний боб у натуральну величину. Цукровий. Солоденький. Я ніколи не казала їй про вагітність. Вона не знає, що в мене був викидень. Але незнання – не виправдання.

      – Хочеш потримати його?

      – Що? Ні.

      Мене охоплює паніка.

      – Ерні, хочеш обійняти свою тітоньку Алвіну? – питає Бет, беручи його на руки й тримаючи переді мною.

      – Ні, не треба. Я ніколи не тримала…

      – Не вигадуй, все буде добре. Ти йому подобаєшся. Я ж бачу, – сміється вона. – Хочеш дати йому його пляшечку?

      І от він у мене на колінах, такий легенький і водночас такий пухкий. Я міцно його тримаю, моє тіло в напруженні, що я впущу його, чи щось зламаю, чи ще щось гірше. Ерні