Шалена. Клої Еспозіто

відводжу погляд. Я збиралася сказати «Оксфорд».

      – Через весілля?

      Вона обіймає мене, знову.

      – Знаєш, я все забула про це.

      – Гаразд, – кажу я.

      Її волосся пахне просто чудово, наче квіткова лука.

      Можливо, вона й справді мені пробачила. Можливо, вона й любить мене, врешті-решт? Крізь прочинене вікно вітер приносить в кімнату зозулине ку-ку.

      Думаю, я почуватимуся тут як удома, Бет. Думаю, я зможу.

* * *

      – Який чай ти будеш? З бергамотом? Цейлонський? Ройбуш? Дарджилінґ? Ще в мене є смачний улун, розсипний, із Тибету.

      – Ем, – кажу я. Я не можу сказати: «чифіру» чи «Пі-джи тіпс».

      – Заварю нам улун.

      – Чудово.

      Я спостерігаю за тим, як Бет зникає на кухні. Волосся її розвівається – білява блискуча грива. Вона схожа на Барбі. На Бріжит Бардо. Вона виглядає як нова й покращена версія мене – Алвіна Найтлі 2.0. Приємне відчуття. Я сиджу на краєчку вершково-білого крісла, намагаючись нічого не торкатися, щоб не забруднити, тримаючись подалі від скляного журнального столика, щоб його не розбити. В грудях у мене все стислося так, ніби хтось обмотав мене ізоляційною стрічкою – моя грудна клітина не може ні розширитися, ні скоротитись.

      Я стискаю руки, впиваючись нігтями в долоні, і чекаю, коли повернеться Бет. Обливаюся потом. Цікаво, про що вона хотіла мене попросити. Цікаво, чому я тут…

      Кремовий килим закриває всю підлогу кімнати. Виткані квіти по кутках, біло-зелені завитки. Лілії, я думаю. Згадую наш антикварний килим в Арчвеї, в якому щось оселилося. Не пам’ятаю, щоб хтось колись його пилососив. Не пригадаю, щоб у нас узагалі був пилосмок. Ворушу пальцями ніг у густому м’якому ворсі. На килимі ані плямки. Певно, в Бет є прислуга.

      На журнальному столику фото Бет і Амброджо – срібна рама блищить так, ніби її щойно відполірували. Вони як Бранжеліна чи якесь інше зіркове голлівудське подружжя. Вибілені зуби, заширокі усмішки, вони видаються несправжніми. Ще тут є блакитно-жовта порцелянова ваза, розписана вручну лимонами та плюмеріями. Камін такий чистий, що я сумніваюся, що його розпалювали бодай один раз.

      – Ну от і чай, – каже Бет, впливаючи у двері, і я аж підстрибую.

      У руках у неї срібна таця, яку вона ставить на столик. Вона знімає з таці два маленькі чайнички, дві порцелянові чашки й два таких самих блюдця з квіточками й симетрично розставляє їх на столі переді мною. Із граційністю гейші вона наливає чай із персональних чайників у персональні чашки. Це неабияк скидається на ритуал.

      – Поглянь, Алві, достатньо заварився? – питає вона. – Не занадто слабкий?

      – Ні, все добре, – кажу я.

      – Не заміцний?

      – Ні.

      Вона ставить чайник на стіл. Ось воно. Вона отримує все, що захоче.

      – Цукор потрібен? Є білий та коричневий. Не хвилюйся, він виробляється компанією – членом руху Справедливої торгівлі.

      Я виглядаю схвильовано?

      – Ні, дякую, – кажу я.

      – Чи принести тобі підсолоджувач? На кухні є стевія.

      Що