Шалена. Клої Еспозіто

це там?

      – Ніхто.

      А, ну ясно.

      Я спостерігаю, як машина з хрускотом їде по гравію й похмуро сповзає довгою звивистою доріжкою. Електричні ворота безшумно відсуваються. Чоловік у мінівені завертає за ріг і зникає.

      – Ходімо всередину, – каже Бет і продовжує цвірінькати.

      Вона що, говорить навіть більше, ніж зазвичай? Чи це я просто відвикла від її нескінченного бубоніння? Амброджо дістає валізи з багажника та йде за нами. Я слухаю впівуха. Усе, що я можу, – витріщатися. Подразників забагато. Тіло Елізабет. Обличчя Елізабет. Волосся Елізабет. Мої очі зупиняються на засмаглому плечі моєї близнючки. Її шкіра сяє, мерехтить. Я зазираю їй у вічі – смарагдові, живі. У вигорілому на сонці волоссі світлі пасма. Вона виглядає чудово. Не думаю, що вона щось із собою робила. Усе виглядає так природно. Можливо, це хороша генетика. Ні, не може бути. Напевне, це гроші. Гроші однозначно допомагають виглядати гарно. Вона виглядає буквально вдвічі молодшою за мене.

      Дивлячись на Бет, я перетворююсь на нарциса. Закохуюсь. Помираю від заздрощів.

      Я йду за нею крізь алею, заплетену трояндами, по керамічній мозаїці, по марокканських килимах. Всередині вілла світла й простора: грандіозний критий двір, запах магнолій. Шезлонги й фотелі оббиті кремовим і золотистим. Стіни прикрашають гарні гобелени й жіночі портрети: вельможне панство епохи Ренесансу в розкішних шовкових сукнях, із намистом у волоссі та іскристими прикрасами: смарагдами, діамантами, лискучими перлами. Я йду за Бет повз позолочені дзеркала, в них нескінченна кількість наших відбиттів.

      – Шістнадцяте століття… оригінали…

      Бет мала рацію. Мені вже тут подобається. А кому, власне, не сподобалося б. Я ніколи, ніколи не хочу звідси їхати.

      Ми минаємо сходовий марш мармурових приступок. Я зупиняюся помилуватися картиною на стіні. На ній намальовано хлопчика, його шкіра біла й осяйна на сутінковому тлі. Чорне на білому. Біле на чорному. Він спить: умиротворений, милий, схожий на янгола. Це найкраще полотно, яке я бачила за все життя. Бет помічає, що я його роздивляюсь.

      – О, тобі подобається? – каже вона з білосніжною усмішкою.

      Я відкриваю рота, щоб відповісти, та вона вже відвернулася й побігла нагору. Я дивлюся, як її ніжки зникають нагорі сходів: вкриті блискітками босоніжки на платформі з золотими ремінцями на щиколотках. Саме такі, як я бачила у вітрині «Прада». Вони на другому місці в списку найгарніших речей, які я бачила в своєму житті. Думаю, я викину ті старі «Рібоки». Мені не потрібні кросівки. Я не займаюся спортом.

      – Твоя кімната, – каже вона, радісно усміхаючись.

      Бет прочиняє подвійні двері й проводить мене до залитої сонцем гостьової кімнати. Вона на другому поверсі, з видом на басейн. Вона величезна й розкішна: стеля вдвічі вища за стелю моєї кімнати в Арчвеї. Ліжко просто грандіозних розмірів, місця там стане принаймні на трьох (мені має неабияк пощастити…). На стіні – зображення розп’яття, всі основні кольори й блакитне ясне небо. Христос ніби сяє – в Таорміні всі щасливі. В кімнаті є старовинна ширма