Шалена. Клої Еспозіто

Та ні.

      Вона дивиться, як я знімаю білизну, витріщається на лінію бікіні. Я відвертаюсь.

      – А як твоя нова квартира в Лондоні? Стосунки із сусідами?

      Я лишаю одяг купкою на підлозі, але Бет, здається, цим шокована, її губи стискаються в звинувачувальну лінію, тож я складаю його охайно й кладу в ногах ліжка.

      – Ґрем і Пем? О, знаєш… вони чудові, – кажу я. – Скоріше родина, ніж друзі. Пазл одразу зійшовся.

      Я вступаю в трусики від купальника, підсмикую їх до колін. Щось хрускотить. У ластовиці застрягли пластикові ниточки. Я знімаю трусики й дістаю їх.

      – Ясно… Отже, ти їх ненавидиш? – каже Бет з усмішкою.

      Як вона це робить? Вона ніби читає мої кляті думки. Я дивлюся на ножиці. Круглі чорні ручки. Довгі срібні леза. Спалахують. Сяють. Зблискують у сонячих променях. Кличуть мене на ім’я.

      – Вони…. нормальні, – кажу я. Я поправляю трусики, зав’язки впиваються в мою плоть, як струна для нарізання сиру. Не треба їй знати, що вони мене випхали.

      На Бет крихітний купальник з міні-бікіні в рожево-бежеві смужки в стилі «Міссоні». Я своє нове купальне вбрання ховаю під парео «Луї Віттон» та крислатим солом’яним капелюхом. Чому я видаюся товстою при тому, що в нас однаковий розмір?

* * *

      Ми лежимо біля басейну, всотуючи сонячні промені. Я плавлюся на своєму лежаку, як італійське ванільне морозиво. Сонце безжалісне. Шкіру починає підпікати, незважаючи на те що я намастила її кремом із сонцезахисним фактором 50. Мої коліна вже набули тривожного відтінку червоного. Я спостерігаю за тим, як моя сестра бере в руки айфон і вводить пін-код: 1996. Ну, це легко запам’ятати – рік, коли «Спайс ґьорлз» випустили «Хочеш бути». Вона пише комусь повідомлення, додаючи в кінці ХХХХХ.

      На патіо виходить жінка з тацею горілки й лимонаду з льодом. Це «Абсолют», який я купила Бет. Хвала небесам, бо сказати, що я у відчаї, – не сказати нічого. Бет не стуляє пельки вже більше години. Я більше не можу це слухати. У жінки темні очі, чорне кучеряве волосся, шкіра в тоненьких зморшках. Вона мені всміхається.

      – Mamma mia![42] Але тепер у нас дві Елізабетти! – каже вона, сплескуючи в долоні й торкаючись губ кінчиками пальців.

      О, ну от, починається: безкоштовні розваги, шоу диваків, комічний дует. Бісове остогидле «тицьнути пальцем і витріщатися». Треба було брати з глядачів гроші похвилинно. Тоді ми б обидві були мільйонерками (а не тільки Бет).

      Бет сміється своїм фірмовим безтурботним сміхом.

      – Non ci credo[43], та ви ж однакові! – каже леді.

      Та бути цього не може. Вона якась недоумкувата, чи що. Невже в Італії немає близнюків?

      – Алві, це Емілія, наша дивовижна няня й покоївка. Еміліє, це моя сестра Алвіна.

      – Piacere[44], – каже жінка, оглядаючи мене з голови до ніг.

      Я опускаюся на шезлонг, ховаюся під капелюхом.

      – Ага, – кажу я.

      У моєї сестри є раби? Ну звісно ж, є. Якби я могла собі дозволити, в мене було б троє рабів: перший готував би мені їжу, другий прибирав би в будинку, а третій обмахував би мене здоровенним листком у садку. Чорт мене забирай, ну й пекло.

      – Вона

42

Матінко моя! (іт.)

43

Очам своїм не вірю! (іт.)

44

Дуже приємно (іт.).