Шалена. Клої Еспозіто

щоб він лежав на підлозі, замахуюся краном і щосили вдаряю по замку.

      БАХ! ТРАХ! БАХ! КЛАЦ!

      Не можу повірити! Мені вдалось!

      Тремтливими пальцями відкриваю валізу. Там є маленька чорна сукня від – сюрприз! – «Луї Віттон». Прохолодна сатинова тканина, приємна на дотик, гладенька й шовковиста, як жирні вершки. Я вдягаю її. Виріз неймовірний. Раптом у мене з’являються вигини в усіх призначених для цього місцях. Це ж треба, у мене навіть є талія. Там були шпильки мого розміру, які мають пасувати до сукні. Я взуваю підбори, вуаля, я на п’ятнадцять сантиметрів вища. Плечі в мене розправляються. Груди підіймаються. В мене постава танцівниці, я прима-балерина. Я повертаюся й оглядаю дупу: це справжнє диво!

      Косметичка цієї жінки більша за мою валізу. Я знаходжу в ній гарні рожеві рум’яна від «Ів Сен-Лоран» й легким рухом наношу туш «Діор шоу». Завершую образ власною характерною яскраво-фіолетовою помадою. Добре. Думаю, цього буде досить. Я дивлюся в дзеркало, похитуючись на високих підборах. Я схожа на когось іншого. Когось привабливішого. Когось багатшого. Когось зі смаком. Із вищого суспільства. Запихаю свій закривавлений одяг до своєї побитої життям валізи, і от я готова. Я впораюсь. Тепер я нарешті зможу зустрітися з пристрасним чоловіком своєї сестри, з секс-богом, із жеребцем – з Амброджо Карузо. Гик!

      Я залишаю потоп за дверима.

      В мене врізається цунамі облич. Де він? Я виглядаю в натовпі модель із реклами «Давідофф», але там тільки море незнайомців, що розмахують картонними табличками з написами «Алеся», «Антоніо», «Ерменеджильдо». Навряд чи хтось із них – я. Але, можливо, вони послали по мене водія. Із дислексією. Може, я «Елена»? «Альдо»? «Алессандро»? Закладаюся, що я «Адріан». Як уже дістало це лайно.

      Я бачу групу монашок у чорно-білих апостольниках, з хрестами на шиях. Вони огорнуті спокоєм, вмиротворені, просвітлені, щасливі, світлі. Треба мені було стати монашкою, але тепер уже, певно, занадто пізно. Можна було якось влаштувати своє життя. Я б могла писати більше хайку. Виграти Пулітцерівську премію. Стати нобелівським лауреатом. Я надто легко розпорошуюся на все. Забагато чоловіків, забагато драми. Краще б я зосередилася на поезії, а не на хлопцях. Окрім Амброджо. Амброджо інший. Амброджо й Ченнінґ Тейтум. Зітхаю.

      Давай же. Ну ж бо. Поквапся. Я сохну тут, наче лимон.

      Он він. О Боже! Як я могла його пропустити? Земля припиняє обертатись. Усе навколо завмирає. Світ зіщулюється до його прекрасного обличчя. Він такий крутий. Такий гарний. В темних окулярах у приміщенні. Першокласна засмага. Сорочка хрустка й біла, наче простирадла в готелі. Багатообіцяльна опуклість на затісних джинсах.

      Бет така сука.

      – Алвіна! – махає мені Амброджо, знімаючи вейферери. – Вау! Я тебе не впізнав. Ходи сюди!

      Я махаю до нього й усміхаюсь. Я знаю, що він має на увазі, що зазвичай я виглядаю фігово.

      – Як ти? – питає він.

      В нього бронзова шкіра, натяк на щетину. В нього гарне