Шалена. Клої Еспозіто

днем народження!

      Діти вибухнули вереском. Почалися святкові ігри. Бет виграла в «Причепи віслюкові хвоста», і в «Море хвилюється раз», і в «Музичні стільці». Коли ми грали в «Передай пакунок», мама постійно зупиняла музику тоді, коли коробка була в руках у Бет, і всі призи діставалися їй. Мама дозволила Бет розрізати торт (і до того ж таким гарним ножем!) і загадати бажання.

      То була остання крапля. Більше я терпіти не могла. Я повернулася на п’ятках і побігла нагору, а голова моя вибухала приголомшливою люттю. Очі наповнилися слізьми. Решту вечора я провела, зачинившись у ванній у компанії серветок, просочених шмарклями. Я чула, як піді мною двигтить вечірка, а з програвача гримить улюблена пісня Бет «Мені має дуже пощастити» Кайлі Міноуґ. Мама сказала, що я мушу сидіти там, «доки не навчуся нормально поводитись». Бет чудово провела час. Торт я навіть не спробувала. Сестра намагалася вмовити мене вийти. Стукала в двері. Благала мене. Просила. Вона так шарпала ручку, що та відпала. Вона пропонувала мені свої подарунки, листівки й торт (вона робила це лише заради того, щоб краще почуватись). Але то було не одне й те саме. Уживані іграшки позбавлені того блиску. Я не хотіла «ділитись». У того, хто сказав «ділити – в любові жити», ніколи не було близнючки.

      У той рік коні припинили літати. Більше ми свят не влаштовували.

* * *

      Четвер, 25 серпня 2015 року, 7-ма ранку. Арчвей, Лондон

      – Де моє вино, Алвіно? – кричить хтось із ліверпульським акцентом.

      Хто шукає вино так рано вранці? У двері стукають, і ручка на них тремтить. Слава яйцям, я зачинилась. Я лежу на підлозі гола з розтягненням шиї. Я пролежала цілий день, дивлячись ліворуч.

      – Поверни моє вино, – скиглить нечупара.

      Я намагаюся встати.

      – Вибач, я його випила. Залишу тобі десятку.

      Навряд чи.

      – Дивися мені, не забудь.

      Ручку більше не торсають. Кроки коридором віддаляються. Тиша.

      Нелюдським зусиллям підіймаю себе з підлоги. Земля похитується, обертається в мене під ногами. У роті присмак такий, ніби в попільничку хтось вилив кружку пива. Краще б я почистила зуби – на дотик вони шорсткі. На передній частині своєї валізи я помічаю кишеньку, яка, якби я подумала про це раніше, видалася б мені цілком притомним місцем для зберігання паспорта. Відкриваю блискавку. Він там. Не можу повірити!

      Читаю, ну просто про всяк випадок, ім’я на паспорті: Алвіна Найтлі. Ага, за останніми даними це начебто я. Роздивляюся фотографію. Стара світлина. Пам’ятаю, я зробила її в фотокабінці на станції «Паддінґтон» у 2007-му, напередодні знайомства з Амброджо. Уважно вивчаю обличчя на світлині, усмішку, очі. Що в ній такого? Надія? Невинність? Молодість? Я видаюся невловно інакшою. Я гарна. Я заплющую очі, затамовую дух, вбираю біль у себе й ховаю його якнайдалі, замикаю глибоко в підвалі та викидаю ключ. Це було ще до всього. Мені було вісімнадцять, така молода, ще цнотлива. У мене ще була надія. Я проминаю фото й гортаю сторінки: порожні, незаймані. Без штампів. Без спогадів. Я ніде не була.