Шалена. Клої Еспозіто

який в усьому вас перевершує? В якого закохана вся школа? «Запитай у сестри, чи вона погуляє зі мною. Вмов свою сестру зустрітися зі мною на велопарковці сьогодні після уроків». Чи ви б не зненавиділи цю людину? Ну хоча б трішки? Навіть якби любили її мало не до смерті? Напевне, cаме в таких випадках і кажуть «люблю й ненавиджу». Бет відповідала за любов, тоді як я взяла на себе зобов’язання з ненависті. Принаймні, думаю, колись вона мене любила. Терпіла, може. Ніхто ніколи не любив мене, не любив мене як слід, як у книжках. Запалюю сигарету.

      Бет написала роман, коли ще навчалася в університеті, як Зеді Сміт[33], тільки без таланту. Звісно, я його не читала, та впевнена, це повне дрочево.

      Читати роман Бет – це все одно що слухати, як Бет розводиться й розводиться десять годин поспіль; їй подобається, як звучить її голос. (Коли я жила з Бет, мені хотілося зробити на обличчі тату «стули чортову пельку».) Я не дуже люблю говорити. Принаймні з іншими людьми. Мені більше подобається поезія.

      Сьогодні я написала ще одне хайку:

      Літня пустеля

      Місто спорожніле

      Тільки ос рої.

      Не скажу, що від того багато користі. Навіть хайку для мене задовгі – цілих три рядки. Мені подобається поезія Езри Паунда; у вірші «На станції метро» лише два рядки. В ідеалі досить було б і одного. Або жодного. Тиші.

      Я копирсаюся в купі старого одягу в дірявому пакеті й знаходжу сукню, яку не носила з жовтня 2007 року, – обтислу сукню кольору фуксії а-ля Кеті Перрі. Бет купила дві однакові для вечірки, тож ми виглядали наче близнюки Крей[34] чи ті дві моторошні дівчинки із «Cяйва»[35]. Чи влізу я в неї? Я роздягаюся догола й дивлюся на своє відображення у дзеркалі в повний зріст. Я моцарелла-ді-буфала. Я здригаюся від думки про те, що мені доведеться роздягатися в присутності Амброджо. Натягнувши сукню через голову, я смикаю блискавку. Зубчики чіпляються за мою шкіру. Сукня замала. Я кидаю її на підлогу й стрибаю по ній босоніж. Напевне, сіла після прання. Хоча я її не прала.

      Дивлюся на книжки, розставлені на полицях. Я ніяк не зможу їх забрати, вони заважкі. Серед них є примірник «Другої статі» Сімони де Бовуар, затовстий для читання. Ще є Тоні Моріссон, Джанет Вінтерсон, Сюзі Орбах. Може, я заберу одну… чи дві. Мені точно треба десь намутити «Кіндл».

      Кидаю до валізи інші необхідні речі: трусики, цигарки, швейцарський ніж, паспорт? Дідько! Мій паспорт! Де він? Після Мілана я його не бачила. Відтоді я змінила п’ять зйомних квартир. Він може бути будь-де. Я забула його в «Од бінз»[36], коли вони з’ясовували мій вік? Мої сусіди обміняли його на кристали метамфетаміну? Ще кілька годин тому я не хотіла бачити сестру, а тепер до істерики відчайдушно хочу їхати. (Хоча куди ще мені йти? Краще я полечу до Бет, ніж якийсь безхатній кокні зґвалтує мене в зад у підворітті. Серйозно.) А тепер я п’яна, і від цього не легше. Висипаю на підлогу свою білизну: в цих трусів і ліфчиків бували й кращі часи. Я повзаю навкарачки, заглядаючи під меблі, вигрібаючи з-під них сміття. Кімната виглядає

33

Англійська письменниця, що написала свій перший бестселер ще під час навчання в університеті.

34

Відомі злочинці, брати-близнюки.

35

Персонажі роману Стівена Кінга в жанрі жаху.

36

Магазин спиртних напоїв.