Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей Дяченко

до нього підбіг Серго, молодий геодезист, і теж став як укопаний. Інструктор опинився на місці події через кілька секунд:

      – Чому не на робочому місці?!

      Глянув – і закричав у рупор, викликаючи Івана Івановича, який вважався найрозумнішим інженером на дільниці. Іван Іванович устиг підбігти…

      Отут їх і накрило.

* * *

      На фотознімку майже сімдесятирічної давності важко було розрізнити обличчя. Котлован, екскаватор, прожектори…

      – Розумієш, ми не знали, до чого тут докопаємося. Ми не збагнули, що сталося… спочатку. Чесно кажучи, не людська ця справа, але так вийшло…

      У нього задзвонив телефон.

      – Йдемо, – буркнув він у трубку звично буркотливим голосом. – Уже прийшли. Хвилинку зачекайте!

* * *

      Величезний зал – дивно величезний, враховуючи, скільки землі, каміння, перекриттів, скільки труб і обплетених жил у нас над головами. Скрізь іній, лютий холод, схоже на розорений космічний ангар на іншій планеті. Залізні стелажі, стойки, величезні балони зі скрапленим газом. І навпроти цього нагромадження – гола біла стіна, вкрита кристалами льоду.

      Мене пересмикнуло, коли я побачила, що дівуля сидить на заледенілій підлозі під стіною: як була, у джинсах і короткому топіку, понура, зла. А трохи далі стояли мої знайомі – блондинка й Гриша. Обоє у валянках, у куфайках і в шапках, та ще й перетягнені шарфами, в рукавицях, видно, що люди досвідчені.

      – Нам уже можна працювати чи ще трохи почекати? – запитала блондинка в простір.

      – Працюйте, – дозволив Інструктор.

      – Дайте покурити, – раптом хрипко сказала дівка.

      Блондинка пирхнула:

      – Іди ти!

      – Та нехай востаннє покурить, – несподівано заступився Гриша. – Тобі жаль?

      Він кинув свою пачку разом із запальничкою. Дівка зловила, одразу закурила – звичним рухом, жадібно, квапливо. Потім стримала себе, стала курити підкреслено повільно, випускаючи дим угору.

      Я секунду повагалася – і стисла в долоні амулет.

      Воно… це… як і раніше, було чорне створіння без лиця, рухливе, плинне, огидне. Але не тому мені перехопило дух: замість стіни в істоти за спиною було провалля. Величезний порожній простір, діра… куди? У пекло?

      – Стій, – сказав Інструктор і взяв мене за лікоть. Я випустила амулет і тільки тоді зрозуміла, що йду до стіни або до діри, йду туди, наче мене тягнуть на шнурку.

      – Обережно, – серйозно сказав Інструктор. – Воно з незвички тягне. Відійди.

      Дівка кинула на підлогу подаровану пачку:

      – Падлюки ви. Гади. Ці, сатрапи.

      – Отак пригощай їх сигареткою, – крізь зуби процідила блондинка. – Вони потім віддячать добром.

      Вона широко розставила ноги у великих валянках, сплела пальці, наче розминаючись перед фортепіанними екзерсисами:

      – Чеши звідси. Тінь, знай своє місце!

      Дівка загарчала й почала відповзати до стіни – не зводячи з блондинки злісного погляду… А потім раптом глянула на мене:

      – Ти з ними, так? Ну нічого, ти пошкодуєш, скоро нас буде багато…