Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей Дяченко

зазирнула в нашу кімнату. Настя спала. Я повагалась… Ні. Чекати до ранку не треба.

      – Насте… Чуєш?

      Вона розплющила каламутні очі:

      – Котра година?

      – Не має значення. Тут до тебе… тут Павлик хоче щось сказати.

      – А це хто? – спитала вона й кліпнула.

      – Перестань, – я подивилася докірливо. – З ним сталася біда, випадково отруївся паленою горілкою. Ні на якому дні народження він не пив, а валявся вирубаний, добре, що взагалі не вмер…

      Настя позіхнула й глянула на годинник:

      – Свиня ти. Четверта ранку, а ти мені розповідаєш якісь байки про алкоголіків.

      Павлик просунув голову у відчинені двері.

      – Насте! – простогнав так жалісно, що розридалась би навіть Снігова королева. – Зі мною щось сталось, я йшов до тебе, я…

      – Дайте поспати, – сухо сказала моя сусідка. – Зачини двері, май совість.

      І натягла на голову ковдру.

      Розділ третій

      Портал

      Я зустріла світанок на набережній. У цей час тут не було ні туристів, ні торгівців, лише кілька двірників у жовтогарячих жилетах, та й ті незабаром пішли.

      Я стояла й дивилася на Москву.

      Переді мною лежало величезне місто… чи світ. Щоразу, коли я стискала в долоні свій амулет, цей світ перероджувався перед моїми очима, і була потрібна вся моя мужність, щоб дивитися й бачити заново.

      Небо здавалося світлішим і вищим. Земля мерехтіла опаловим м’яким світінням. Унизу в кущах на мить з’явилися жовті дикі очі – та й пропали, і я так і не зрозуміла: привиділось мені чи ні.

      Кружляли вогненні полотна над річкою, схожі чи то на метеликів, чи то на протуберанці. З мостів опускалися сталактити – крижані, а може, вапняні. Здіймалися на обрії стовпи світла, щось ворушилося під темною водою, я чекала, що от-от пролетить дракон…

      Однак дракона не було. Був світ, не схожий на все, що я знала раніше, живий, прекрасний… моторошний. Я була, мов пташеня, яке прожило в гнізді всю юність і вперше визирнуло назовні. Або мов чернець, що добрався до краю землі й виставив голову за прозору небесну баню. Поступово наставав ранок, пожвавлювалася вулиця за моєю спиною, а я стояла й дивилася.

      – Красиво, правда? – спитав знайомий голос. Я ледь не впустила амулет – на щастя, ланцюжок був міцно намотаний на долоню.

      Інструктор усміхався. Коло тротуару стояла знайома мені машина з літеркою «У» – якраз під знаком «Зупинку заборонено».

      – Хочеш викинути цю штуку? – він дивився на амулет.

      Така думка в мене теж з’являлася.

      – Річ не в ньому, а в тобі, – сказав він серйозно. – Ти посвячена. А це твій предмет сили. Перстень Всемогутності, Самсонове волосся, Кощієва голка… Сама знаєш краще за мене.

      – І якщо я його викину…

      – Краще не викидай. Знадобиться. Я серйозно.

      Він більше не усміхався.

      Проїхала міліцейська машина, не побажавши навіть чхнути на дике правопорушення «учнівської» «Лади».

      – Хто ви такий? – запитала я дуже тихо.

      – Подивись, –