Сила пристрасті. Елен Тен

мене.

      – Я не хотіла.

      Я дивилася на світ крізь її тонкий серпанок. Кивала: «Все о’кей». Тільки насправді мене підхопило могутньою хвилею відчаю, розтерло об посипану квітковими пелюстками долівку, втопило у радісних посмішках оточуючих. Аби не виказати свого стану, все ж нахилилася, підняла букет.

      – Не хвилюйся. Усе нормально.

      – Точно?

      Я знову кивнула і відійшла. Хотілося якнайшвидше позбутися цих квітів. Але я не уявляла, куди їх подіти.

      – Уперше бачу наречену-снайпера, – наздогнав мене юнак із фотоапаратом. – Ти ще жива?

      Він дихав мені в потилицю. Його присутність нервувала.

      – Жива, – огризнулася я.

      – Тобі личить. Букет.

      Він говорив ще щось. Не пам’ятаю. Не слухала. Заграла повільна мелодія. А ми стояли посеред зали. Навколо нас уже почали кружляти пари.

      Не знаю, як я опинилася в його руках. Він вів уміло. Я підкорялася. Шкода тільки, що музика колись скінчиться. Доведеться розмовляти. А я не мала жодного бажання.

      Здається, він зрозумів. Узяв мене за руку і повів на свіже повітря. Ми опинилися в парку біля альтанки. Сутінки скрадали обриси величного міста. Вечірній Львів такий яскравий і сучасний. Не знаю, в який час доби я люблю його найбільше. Іноді здається, що то два зовсім різних міста. Дві сторони однієї медалі.

      Я першою його поцілувала. Він не забарився з відповіддю. Притуливши мене до різьбленої огорожі, помандрував губами по моїй шиї. З букету, який я чомусь і досі тримала в руках, осипалися пелюстки. «Одним ворогом менше», – жбурнувши його на землю, я відчула певну зловтіху. Заплющила очі. Можливо, ті поцілунки хоч трохи вгамують біль, який випалював мене ізсередини.

      Поява мами стала несподіванкою. На той час усе, що відбувалося довкола, здавалося мені настільки нереальним, що я мало орієнтувалася у ситуації.

      Я смикнулася, підбігла до матері. Хлопець мовчав. І дивився на нас прямим, зухвалим поглядом.

      Моє тихе бурмотіння не справило на матір жодного враження.

      – Я вже доросла, – втомлено сказала я, коли ми відійшли.

      – Бути дорослою означає бути відповідальною. А я не бачу в твоїх діях відповідальності.

      Несподівано почувся гучний звук, схожий на вибух. За ним другий. Небом розлетілися різнокольорові зірки. Звуки феєрверку здавалися пострілами по моєму й без того пошматованому серцю.

      – Що то за хлопець? – розпочала допит мати.

      Дивина. Насправді я досі не знала його імені.

      – Віктор, – назвала наздогад чоловіче ім’я, яке насправді ніколи не любила.

      – Я нічого не розповім батьку. Але тобі ще рано думати про хлопців. Пам’ятаєш, що зараз головне? А таких Вікторів, Романів і Андріїв у тебе ще буде багато.

      Я змовчала. Будуть. Будуть… Тільки Ігоря в мене ніколи не буде…

* * *

      Уранці зателефонували із Солонки. Малинці погіршало. Батько не хотів, щоб ми з мамою їхали з ним. Але в розмові батьків кілька разів проскочило слово «прощання».